Конспект уроку: “Хазяїн”. Теорія літкратури: поглиблення поняття про жанри драматичного твору.

Авторський задум, життєва основа комедії

Задум написати комедію «Хазяїн» І.  Карпенко-Карий виношував довго — біля  десяти років. А написав її 1900 p., коли багаті спостереження над тогочасною дійсністю, психологічні зауваження викристалізувалися в  вчинки й  характери героїв, склалися у  яви й  дії.

Про довгий шлях твору від задуму до втілення засвідчує  й  те, що у  попередній комедії «Сто тисяч» (1889 р.) ми уже  зустрічаємо згадки про Пузиря, Чобота — багатих хазяїв; фактора Маюфеса, лихваря Хаскеля.

Після написання комедії в  квітні 1900 р. її було надіслано до цензури, де тільки  у  грудні 1900 р. було одержано дозвіл на її постановку. Перші вистави «Хазяїна» пройшли із  дуже великим  успіхом в  Києві насамкінець січня й  в початку  лютого 1901 р. Найвідповідальнішу значення  — Пузиря — в процесі  оцих  вистав виконував сам автор комедії.

В  листах Карпенка-Карого цього періоду зустрічається чітке формулювання авторського задуму. Драматург підкреслював, що його «Хазяїн» — це « зла сатира на чоловічу кохання  до стяжания без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!»

Про дивну пристрасть деяких людей до збагачення заради збагачення писали й  Бальзак, й  Гоголь, й  Салтиков-Щедрін й  інші класики світової літератури. Однак  Карпенко-Карий розкрив постать  головного героя, котрий  втілює ідею твору, на такому широкому тлі соціальних процесів, що його «Хазяїн» став символом доби становлення капіталізму на півдні України. Недаремно, приміром , І. Франко писав, що «постать Терентія Гавриловича Пузиря представлена на фактичній основі українського мільйонера-мужика Харитоненка й  його окружения», а народний артист В.  Василько згадував: «Батько мій прослужив в  Терещенка 40 років бухгалтером й  був знайомий практично  із  всіиа  прообразами п'єси «Хазяїн» Тобілевича. Він розказує, що Ліхтаренко — це був в  житті Дударенко... По оповіданню батька, Тобілевич гостював у  Тьоткінському маєтку десь близько . Курська, й  там йому розказували усі  ці пригоди із  пам'ятником, із  кожухом. Усе  це він взяв із  життя». Брат письменника П. Саксаганський слушно зауважував із  цього приводу, що прототипом «Хазяїна» мав змогу  бути Терещенко, а мав змогу  й  всякий багатій із  Херсонщини, оскільки таких людей Карпенко знав досконало...

Усі факти свідчать про те, що типізація провідного образу комедії, як й  других  постатей , досягла високого рівня майстерності й дала авторові створити тип, що перевершував всіх  власних  життєвих прототипів.

Таким чином , спостереження над українською дійсністю кінця XIX вік  й  характерами й  діями дуже велеких  капіталістів-землевласників пройшли в  Карпенка-Карого творчу обробку. Автор відповідно до вимог жанру сатиричної комедії відібрав найсуттєвіше у  характерах й  обставинах, дещо загостривши і  перебільшивши. Це й  склало життєву основу твору.

Про глибину й  правдивість розкриття образу аграрія-мільйонера засвідчує  той факт, що селяни із  населених пунктів Кадашеве й Карлюжен, яким письменник давав читати твір, упізнали у  образі Пузиря мільйонера-землевласника Шевякова, котрого  вони ще пам'ятали звичайним, небагатим селянином на прізвище Шуляк. Цей Шуляк починав з  звичайних маленьких комерційних операцій, а став власником десяти економій, сотень десятин землі, тисячних отар овець, а пізніше  навіть змінив прізвище на інше, благородне.

Дехто із  сучасників Тобілевича вважав, що прообразом Пузиря був куркуль Сінадіно, котрому  належало шість тисяч десятин землі й  декілька  кінських заводів в  Тавричеській й  Херсонській губерніях.

У  образі Пузиря упізнав себе й  мільйонер Терещенко. Саксаганський в  мемуарах навів цікавий факт про те, як до Карпенка-Карого було підіслано певного  незнайомого чоловіка, котрий  пропонував письменникові хабар в  30 тисяч, щоб  п'єсу зняли із репертуару. Однак  письменник був непідкупним.

Тема, ідея, проблематика, жанр твору

Тему комедії «Хазяїн» Карпенко-Карий визначив сам. Це показ людської кохання , пристрасті до збагачення, «без жодної іншої мети. Стяжания для стяжания!» Й  розкрито цю тему на фоні бурхливого розвитку капіталізму на півдні України у  90-х pp. XIX вік .

Драматург нещадно викриває й  засуджує капіталістичні взаємини поміж  людьми, де усе  підкорено владі «безсердечного чистогана», Де у  «корені лежить неправда, зло». Одночасно  із  тим автор комедії стверджує , висловлюючись його своїми  словами, «ідею кохання , ідею щастя, ідею економічного благосостоянія власного  народу». І.  Карпенко-Карий упевнений , що у  майбутньому запанують «вищі ідеали загального добра», зникнуть причини, котрі  породжують егоїзм, жадібність й  ворожнечу поміж  людьми.

Усі сюжетні лінії й  колізії п 'єси тісно переплітаються й  становлять основу її драматичного конфлікту.

У  основі драматичного конфлікту лежить суперечність поміж  безмежною жадобою наживи мільйонера-землевласника й  тим, що, за влучним висловом одного із  персонажів, «не здатне  одночасно  усе  ковтнути».

В  комедії широко, із  глибоким знанням показано рух «хазяйського колеса» капіталіста-аграрія, майстерно розкриті його економічні взаємини, способи й  прийоми наживи. Однак  це лише  типові обставини, в  котрих  розкриваються типові характери. В  центрі ж уваги драматурга стоять моральні, етичні і  психологічні конфлікти, породжені цими стосунками.

Звідси випливає й  проблематика твору. Автор порушує, перш за усе , морально-етичні питання: добра й  зла (хазяїн переступив межу зла, його девіз — щоб  бариш, то усе  можна); честі й  совісті (навіть Пузир піклується  про зовнішні ознаки власної честі, часто говорить — «не робіть безчестя», « врятуйте мою честь», хоча  за іншими такого права не визнає, як, приміром , за помічником економа Зозулею); любов  (Соня, Калинович, Чоботаренко).

Порушуються у  комедії і  інші проблеми: батьків й  дітей, освіти, культури, духовності; проблема пошуків молодим поколінням шляхів в  житті.

Що стосується жанру «Хазяїна», то сам Карпенко-Карий неодноразово вказував на жанрову визначеність «Хазяїна»: «Я пишу нову комедію «Хазяїн»; вже  кінчаю нову комедію «Хазяїн»; «Я сам бачу, що це найліпша  моя комедія». Ще одне визначення—«зла сатира».

Теорія літератури

Найбільш відповідним жанром для художньої реалізації ідейного задуму І.  Карпенка-Карого була саме соціальна комедія.

Комедія — це драматичний твір, в  котрому  відображається смішне й  потворне у  житті, висміюються будь котрі  негативні риси й властивості людей, а іноді  й  суспільний лад.

«О, сміх — величезне  діло!» — проголошував М. Гоголь. У  авторських коментарях до власного  «Ревізора» він підкреслював, що комедія мусить , мов бичем, поражати тим сміхом, котрого  боїться й  той негідник, котрого  нічим не проймеш.

І і  сам Карпенко-Карий устами Івана Барильченка із  «Суєти» говорив: «Комедію нам надайте , комедію, що бичує сатирою страшною усіх  й  сміхом крізь  сльози сміється над пороками, й  заставляє людей, мимо їх волі, соромитись власних  лихих учинків!..»

Оскільки комедія оця , за власним висловом Карпенка-Карого, надзвичайно  серйозна», автор сміливо вводить в  неї елементи суто драматичні і  навіть трагічні, однак  підпорядковує їх загальним законам комедійного жанру, підкреслюючи це кожним штрихом, кожною художньою деталлю.

Образи твору

У комедії «Хазяїн» вісімнадцять дійових осіб, не рахуючи робітників і позасценічних персонажів. Однак  драматург, відповідно до власного  задуму, зосередив визначальну  увагу на постаті мільйонера-землевласника Пузиря. Інші герої служать для підкреслення потворності характеру головного героя.

Образ Пузиря

Терентій Гаврилович Пузир — великий український капіталіст-землевласник, котрий  вийшов з  середняків. Він ще не звикся із  власним  становищем мільйонера й  саме тому  у  ньому ще живе дух ненажерливості, хворобливої ощадливості, властивий дрібним власникам. Його жінка згадує: «Ми були так для себе  хазяїни, із  середнім достатком». Крізь  тридцять 5  років землі Пузиря, за висловом німця-купця, вже  нагадували ціле княжество, яке і  за 3  дні не об'їдеш. На оцих  земельних просторах розташовано декілька  дуже велеких  економій, де працюють Сотні постійних й  строкових робітників. В  степах випасається сорок тисяч овець, вирощується сотні тисяч пудів пшениці і  цукровий буряк для цілого заводу.

Як же Пузир досяг такої економічної могутності? Сам він твердить, що тяжкою, невсипущою працею: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...» Й  це насправді так, адже хазяїн якось  із  степу не вилазив», «всю молодість-провів в  степу», й  пізніше інколи по місяцю жив в  курені, був під дощем коло отар, навіть сильно хворим їхав на ярмарок скуповувати худобу.

Однак  правда і  те, що одному чоловікові власною  власною працею стільки не заробити. Саме тому  Пузир усі  власні  зусилля так спрямовував, аби із  всього  «користь витягать, хоча  би і  зубами прийшлось тягнуть — тягни». Він й  його жінка «ніколи не знали, що можна, а чого не можна; щоб  бариш, то усе  можна!» Сам хазяїн зізнається, що він « йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо й  наліво, плював на усе  й  знать не хотів людського поговору...».

Таким чином , більша частка багатства Пузиря нажита нещадною експлуатацією чужої праці, різними махінаціями. Й  із  роками прагнення до наживи у  хазяїна зростає , саме тому  безсовісний визиск трудящих посилюється — їм намагається заплатити за діяльність  якнайменше, годує гірше собак, таким хлібом, що «ні вкусити, ні відламати». Хазяїн не змінює грубих примітивних форм глитайської експлуатації. Кінець кінцем це призводить до бунту у  одній із  економій. Пузир користується народною бідою — голодом й скуповує у  селян худобу за безцінь. В  власних  «комерчеських» справах заходить так далеко, що вступає у  суперечку із  законом: «прикриває» злісного банкрута Михайлова, взявши в  нього на випас дванадцять тисяч овець.

Пузир настільки засліплений жадобою наживи, що йому усе  мало: «Шукаю, де б більше купить землі, адже  скільки б чоловік її не мав — усе  бракує». Про власні  прибутки Пузир думає навіть тоді, коли існувати  йому залишилося не більше 2-х  3-х  днів.

В  комедії головний герой виступає перед читачем вже  із  готовим, сформованим характером. Й  увага автора зосереджена на саме тому , аби якумога  повніше встановити його у  діях. Усі помисли й  вчинки Пузиря спрямовані на одержання прибутків. А аби їх досягти, доводиться бути й  безчесним (обіцяє Калиновичу дати згоду на шлюб із  донькою, а сам думає: «Обіщать можна усе , щоб  вирятував... Обіцянка — цяцянка»), й  несправедливим (навмисне платить робітникам під кінець строку надзвичайно  мало, «тоді половина строкових не видерже, повтікає, а жалування зостанеться у  кишені...»), й  жорстоким (виганяє чабана Клима й помічника економа Зозулю, розуміючи, що вони не винні), й  деспотичним бажає  віддати дочку заміж за нелюбого їй сина землевласника-мільйонера, й  каже, що «так буде, як я хочу!»). 

Пузир скупий до смішного (згадаймо історію із  кожухом й  халатом; дружина і  дочка змушені були інсценізувати купівлю цього халата буцімто за мізерно низьку ціну. А те, що він їздить в  місто із  власними харчами й  жаліє найпростішого обіду для власного спільника у  шахрайстві Маюфеса, засвідчує  про те, що Пузир ще не звикся із  власним  образом мільйонера). Він байдужий до громадських справ, хоча  є земським гласним, не їздить на збори. Про вагоме  питання — « продовольствіє голодного люду до урожаю» цинічно говорить: «Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать». Одночасно  із  тим честолюбний — надзвичайно  радіє орденові Станіслава на шию, бажає , аби його пізнавали здалеку й  шанували у  будь котрому  одязі.

Пузир, хоча  й  водить компанію із  родовитими дворянами й  великими чиновниками, однак  у  його вчинках хазяїн приймає верх над мільйонером.

Безкультур'ю Пузиря також  немає меж: Котляревський йому «безнадобності», на «степах в  Гоголя» він «не бував», нічого про них не чув й  не знає. Золотниц-кий прямо говорить своєму багатому й  неосвіченому сусідові: «Ах ти, нещасна, безводна хмара! Й  прожене тебе вітер над рідною землею, й  розвіє, не проливши й  краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія й  благо народу!!!» Кожен, хто сповнений благородних поривань, для Пузиря — дивна людина: «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують для себе  ярма на шию й  носяться із  ними, а вони... їм кишені продирають».

Одним з  парадоксів образу головного героя є те, що він вважає себе чесним й  справедливим. Цю думку бажає  підтримати у  людях й  помічник Феноген, й  сам хазяїн. Чого вартий його прикінцевий монолог: «Он котрі  люди понаставали: прахвости з  прахвостів, анафеми з  анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть — щоб  гроші! Ні сорому, ні честі!.. Й  такий злодій, мошенник, грабитель тягне за собою у  тюрму чесного, ні у  чім не винуватого хазяїна».

Грубість й  цинічність Пузиря драматург майстерно передає крізь  його мову, насичену дієсловами у  наказовій формі, згрубілими фразеологізмами, лайливими словами: «Так ви зробіть в  Мануйлівці бідність!»; « Це тобі не борщ, тут пробувать нічого потрібно взять! Ти разумієш? Взять!»; В.  ніколи не пробуйте, а просто — їжте!», «Порфирій, настали

зуби! Опите, стежка протоптана, шквар!»; про часті приїзди Калиновича говорить, що той унадився до них, «як свиня у  моркву», зве учителя  «голодранцем», «учителишкою». Робітники в  нього —«пси», «ідоли», співучаснику шахрайстві Михайлов— «голяк масті».

Кожен вчинок головного героя психологічно вмотивований й  виходить із  його основної риси характеру — жадоби до наживи без абиякої мети. Не можна не відзначити трагікомізму цього образу. Автор крізь  дрібні деталі, підтекст й  інші художні прийоми постійно викликає в  читача сміх: від добродушного до саркастичного.

Кінець Терентія Пузиря страшний. Він став жертвою власної скнарості: робітники збунтувалися, афера із  злісним банкрутством викрита, Соня сповнена рішучості настояти на своєму і  вийти заміж за Калиновича. Гуси добивають хазяїна фізично. Хоча  причина смертельної травми Пузиря гіперболічна й  нетипова, сам постать  героя виявився настільки звичайним , що дуже багато  тодішніх землевласників пізнавали у  ньому себе, навіть давали гроші, аби комедію зняли із  постановки.

Так автор утверджував безглуздість людської вади — «стяжательства для стяжательства» й  шкідливість її для суспільства.

Феноген, Ліхтаренко та інші помічники Пузиря

Поруч з  відтворенням психіки, прагнень й  думок землевласника-мільйонера драматург демонструє  й  той розплідник ненажерливого глитайства, котрий  виростає близько  Пузиря.

Котрі  хазяїни, подібні  їх  і  помічники. Недаремно на неодноразове питання Феногена, де він такий узявся, Ліхтаренко відповідає: «Хазяїни викохали!», «Підходящий ґрунт — от й  родять подібні  люди, як ми із  вами».

Дуже багато  років хазяїн був зразком  для помічників, то ж обманювати для них — звичайна справа.

Грабуючи для хазяїна й  крадучи у  хазяїна, Феноген сам прицінюється до дуже великого маєтку, й  напевне, скоро стане власником насамперед  сотень, а далі і  тисяч десятин землі. В  Пузиря він пройшов справжню школу капіталістичного збагачення. Феноген говорить: Й  сам хазяїн наш всіх  научає: із  всього , каже, потрібно  користь витягать, хоча  би і  зубами прийшлось тягнуть — тягни! Так він робив й  так робить від юних літ, а зараз  має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб  й  самому стать хазяїном! І я і не тягну — дають.

Тут й  гріха немає!..» Він потихеньку відкладає гроші із  хазяйського добра й  уже  сам має стати поміщиком із  п'ятьмастами десятинами землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: «Зате ж котрий  опит й  котру  практику маєте! В.  власне  надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж далі  ви не обманите». 

Феноген більше  потайний, хитрий й  підступний. Для прикриття свого  злодійства не погербує й  наклепом, як це було із  чабаном Климом й  помічником Ліхтаренка Зозулею.

Ліхтаренко більше  нахабний й  жорстокий, для власного  збагачення застосувує  будь котрі  засоби: обман, підкуп, шахрайство. На відміну від Феногена і  Зеленського він навіть не намагається відшукати виправдання власним  хижацьким діям й  не вважає здирства гріхом. Це уже  досвідчений, відвертий й  цинічний глитай, для котрого  крадіжка — лише  принцип, «комерчеський гендель», неминучий  супутник капіталістичного господарювання. Хазяїн його вкриває , оскільки це йому вигідно: «Я знаю, що він більше усіх  краде, і зате мені велику користь надає !» В  цього економа є своя дотепна теорія, котру  він викладає Пузиреві: «Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб  я його одніс в  комору! Я візьму те сало голими руками й  Однесу сало у  комору, й  покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що в  мене на руках зостався, я помастю голову котра  ж вам від цього шкода?»

Ці різноманітні  за вдачею люди, Феноген й  Ліхтаренко, уклали поміж  собою страшну для оточуючих і підлеглих угоду: «Брать, де дають, й  де можна, а на менших звертать!»

Цим «меншим» виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози котрого  і  щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а визвали  тільки  сміх і іронічні зауваження: «Оце той дурень, що і  у  церкві б'ють!», «Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — й  знов-таки б прийняли...».

Дії оцих  2-х  хижаків подібні  відверто безсоромні і  цинічні, що дивують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: В.  — поміщик й за двісті рублів будете показувать неправду й  хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало».

Й  Феноген, й  Ліхтаренко — зменшена копія власного  господаря — подібні  ж жадібні, підступні і  жорстокі, нерозбірливі у засобах наживи, грубі і лицемірні. Це очевидно й  із  їх  мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пузиря, виголошує цілий монолог: «Розумні слова: або ж  хазяйство, або ж  смерть! Немала  правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А навіщо  ж тоді, дійсно , й  жить на світі, коли не мать цього нічого?»

Отже , образи Феногена й  Ліхтаренка значною мірою доповнюють постать  головного героя, сприяють більше  повному розкриттю авторського ідейного задуму.

Менше показаний в  комедії другий економ, Зеленський. Він лише -но вибивається у  люди», проходить перші ази капіталістичного здирства. Зеленський, можливо, не такий спритний в  справах, здатне , навіть більше  совісливий, однак  ще  причетний до дуже великого «хазяйського колеса», яке нещадно визискує й  давить трудящих людей.

Феноген, Зеленський, Ліхтаренко — це завтрашні калитки і  пузирі, лише  шляхи до збагачення у  них різноманітні .

Вівцевод Куртц складає враження більше -менш порядної людини, однак  і  він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.

Велетенське роль  для розкриття характеру головного героя має постать  Золотницького. Він змальований не так повно і чітко, й у  цьому його особлива композиційна функція в  творі — служити контрастом до центрального персонажа.

Петро Петрович Золотницький — родовитий дворянин, інтелігентний пан із  тих «Дворянських гнізд», про занепад котрих  в  добу капіталізму писав І.  Тургенєв. Він освічений, піклується  про національну культуру, літературу, розуміючи їх значення  в  житті народу: «Поети єсть сіль землі, гордість й  слава того народа, поміж  котрого виникли ; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ...». Й  це так контрастує із  висловами Пузиря, котрому  «Котляревський без надобності», заведення шкіл — «ярмо на шию». Те, що Золотницький приятелює із  Пузирем, не звертаючи уваги  на велику різницю їх культурного рівня, засвідчує , що у них дуже багато  ділових інтересів.

Петро Петрович, знов-таки ж таки на відміну від головного героя, гуманний й  співчутливий. Він змушує Пузиря обдарувати власного вірного слугу у  честь іменин, допомагає Соні й  Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу з  досить складного становища, у  яке потрапив сусід крізь  власну  участь в  прикритті злісного банкрута Михайлова, хоча  й сам ображений Пузирем.

При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотницький не здатне  протистояти грубій, навальній силі хазяїна, котрий  вже не одного родовитого поміщика зігнав із  насидженого місця й  добирається зараз  до нього, й  навіть не засуджує Пузиря.

Здатне , продаєте Капустяне?» — цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, практично  благає: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене із  Капустяного! Потомствених обивателів й  так небагато у  околиці осталось, усе  нові хазяїни захопили, а ти уже  і  на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить й  Капустяне, і  Миролюбівку».

Довідавшись про те, що за шахрайство Пузиреві загрожує тюрма, Золотницький береться навіть допомогти, використавши власні  зв'язки із  впливовими людьми, щоб  полегшити відповідальність власного  друга.

Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює й  його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор й  філософських сентенцій. Пузиря він зве «нещасною, безводною хмарою», «дикою, страшенною силою» й  ставиться до нього дещо насмішкувато. Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку, людину, каже: «Пора уже  тобі шукать того, чого в  тебе бракує». Про власну невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: «Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію й  бомбами, й  гранатами, й  шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не може здатися . Давайте візьмемо у  перехресний вогонь!»

Однак , підкреслимо ще раз, постать  пана Золотницького, хоча  й  служить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, що протистоїть навальній силі нових хазяїнів. Говорячи про благо для народу, пан-ліберал так само обдирає селянську бідноту й  наймитів.

Соня, Калинович

Дочка хазяїна Соня й  вчитель Калинович змальовані драматургом не так чітко й  послідовно, як Пузир, Феноген й  Ліхтаренко. Проте очевидно, що автор відвів їм важливу композиційну значення : служити контрастом до «темних сил», уособленням котрих  є хазяїн й  його помічники. Й  Соня, й  Калинович відчувають, що навкруги їх твориться зло, вони наче намагаються боротися із  цим злом, однак  їх  зусилля наївні й  марні.

Соня — дочка Терентія Гавриловича Пузиря. Вона освічена, інтелігентна, закінчила гімназію з  золотою медаллю. Дівчина спостерігає за жорстоким «хазяйським колесом », й  воно страшить її. Соня співчуває пригнобленим, однак  не знає, що робити, як їм допомогти, адже  виросла, напевно , у  «тепличних» умовах, далеких від реального життя. Випадково ставши свідком бунту робітників, розуміє, що потрібно  розібратися у  господарських справах, втручатися, коли необхідно , слідкувати хоч  б за харчуванням працівників економії, аби люди не проклинали власних  хазяїнів. А доки що вона не знає навіть, із  чого печеться хліб й  вариться борщ.

Соня наївна, надзвичайно  любить батька й  починає благати його: «Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Не дурно казали у  гімназії, що в  нас годують людей гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала й  запевняла, що то неправда, а зараз сама бачу, й  вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, аби людей краще харчували! А доки я буду знать й  бачить, що в  нас така неправда до людей, що нас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде миле, життя моє буде каторгою!» Й  тим разючіше тут же виступає жорстока експлуататорська сутність її батька: Пузир передає розпорядження Ліхтаренкові трішки поліпшити харчування робітників, однак  зовсім не саме тому , що його зворушили слова дочки, а аби робітники не повтікали у  гарячу пору.

В  питаннях любов  й  шлюбу Соня сміливо і  рішуче відстоює власне  право на щастя. Вона обрала для себе  нареченого, котрий  хоча  й  небагатий, однак  близький їй по духу — вчителя  Калиновича. Й  згодна вийти за нього заміж, навіть коли батько не дасть на це дозволу.

Імовірно, вона піде однією із  Калиновичем стежкою «на корисну працю у  школі», буде поміж  молоддю насаждать ідеали кращого життя», а здатне , повторить шлях власної матері, котра  після її сміливої розмови із  батьком про хліб сказала: Й  я така була, доню, не думай для себе ! А життя, знаєш, помалу перекрутило!» Імовірно, стане дуже великою  землевласницею із  новими поглядами («Таке велетенське хазяйство, й  усе  мені достанеться одній, а я не знаю нічого, не знаю, де тут зло, й  не можу нічого зробить доброго...»). Хоча  при цьому немала  вірогідність того, що її здатні  знищити, розтоптати більше  сильні й  нахабні конкуренти-сусіди.

Наречений Соні, вчитель  гімназії Іван Миколайович Калинович, не розділяє її оптимізму відносно  поліпшення становища робітників: «Трудно там правду насадить, де споконвіку в  корені лежить неправда!» Він покладає надії на освіту: «Будущина у  руках нового покоління, й  чим більше вийде із  школи людей із  чесним й  правдивим поглядом на власні  обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте поміж  людей максимальна  сума справедливості!..»

Великі надії Карпенко-Карий покладав на освіту, школу й  вклав відповідні слова у  уста Калиновича: «Будущина у  руках нового покоління, й  чим більше вийде із  школи людей із  чесним й  правдивим поглядом на власні  обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте поміж  людей максимальна  сума справедливості!»

Калинович відзначається чуйністю, тактовністю. Він розуміє й  навіть жаліє батьківські почуття Терентія Гавриловича, хоча  той його образив й  відмовив йому. Не дивлячись на трагікомічність ситуації — історію із  гусьми, крізь  котрих  постраждав Пузир, Калинович не бажає  сміятися або  іронізувати, як робить Золотницький, адже  це. не тактовно й  навіть жорстоко у  такій ситуації. Вчитель не корисливий, щиро кохає Соню й  ладен взяти її без приданого й  без батьківського благословення.

Логіка розвитку характерів приводить до думки, що Соня і  Калинович із  їхніми ідеалістичними міркуваннями не у  силі чинити опір «хазяйському колесу».

Образ народу в комедії

Карпенко-Карий незалишив  власною  увагою наймитів, що тримають власною  працею Пузиреві економії. Автор правдиво демонструє  в  творі назрівання соціального конфлікту поміж  капіталістами, із  однієї сторони , й  селянами й  робітниками — із  іншого.

Оскільки визначальне  спрямування комедії зосереджене на викритті й  засудженні «стяжателя», то цілком закономірним є те, що робітники не фігурують поміж  основних дійових осіб. Хоча  вони активно виступають тільки  у  найперших  3-х  явах другої дії, однак  як об'єкт хижацької експлуатації увесь  час знаходяться  в  полі уваги автора.

В  п'єсі показано не лише  владу і  економічне збагачення глитайства, не лише  розорення селянства, а і  зародження протесту й організованої боротьби бідноти.

Пузир трясеться над кожною копійкою, котра  йде на оплату тяжкої, виснажливої праці робітників. «Де ж це видано, — докоряє хазяїн економові Зеленському, — аби на буряках платить робочому по тридцять 5  копійок у  день?» Довідавшись, що той ще і  харчує робітників, обурюється: Й  харчуєте?! То це вийде по сорок 5  копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі усе  заберуть, а нам же що зостанеться? ..» Й  ставить в  приклад Ліхтаренка, котрий  напровесні платить робітникам по п'ятнадцять, двадцять копійок, а у гарячу літню пору тільки  по двадцять 5  копійок у  день.

Робітники не витримують такого відношення  до себе й  висловлюють протест. «Ми не собаки — й  собак краще годують!» — чути голос із  юрби, котра  прийшла до хазяїна скаржитись.

Пузир, як помітно із  його реплік, побоюється згуртованості робітників й  реагує на їх  вимоги активніше, ніж на ліберальну балаканину особистої  дочки й  учителя  Калиновича.

І.  Карпенко-Карий демонструє  сільських пролетарів не безликою масою. Робітник Петро ще вірить в  справедливість хазяїна й вищого начальства. Він припускає, що, здатне , «хазяїн й  не знає», як його помічник Ліхтаренко знущається із  робітників. Петро заспокоює усіх  й  не потребує , не обурюється, а слізно просить «пані-хазяйку» й  «панну» зглянутися на них. Дем'ян же зневірився у  милості хазяїв й  начальства. На зауваження Петра про те, що минулого року дякуючи  начальству Чобіт вимушений  був краще харчувати власних  робітників, він відповідає: Допоки  обробились, а після Семена так розпочали  годувать й  морить роботою, що ми покидали заслужені гроші й  і  повтікали, а він тоді і  не скаржився, оскільки йому ковінька на руку: мед для себе  зоставив, а бджіл викурив із  вулика. Тікаймо краще, доки ще скрізь робота є».

Із  подальших сцен ми довідуємося, що Пузир й  його економ Ліхтаренко ще більше посилюють притиски  робітників, не дотримують власних  обіцянок тим людям, в  котрих  обманом взяли наділи у  оренду. Закінчується це стихійним бунтом, в процесі  котрого економові розбили голову, а коли він став стріляти, відступили, похваляючись «підпалити двір й  тік».

І. хоча  для придушення бунту хазяїн звертається задопомогою  до влади — наказує надіслати телеграми губернатору й  ісправнику, — можна почути сподівання автора, що організована сила робітничого руху якось  примусить господарів знизити  власний  вовчий апетит стосовно наживи.

Недаремно ж економ Зеленський на власне  виправдання, що менший, ніж хазяїн сподівався, надає  прибуток із  мануйлівської економії, говорить Пузирю: «Дозволяю для себе  звернуть вашу увагу на те, що у  Мануйлівці є такий вчитель -артільщик й  близько  нього чоловіка 3  із  молодих, що крізь  них й  Ліхтаренко зуби поламає».

Автором передбачено, аби на сцені й  в  поза-сценічній дії було показано той великий світ, із  яким тісно пов'язані персонажі п'єси. Відчувається присутність й  пульс міських ринків й  ярмарків, будівництво нових цукроварень, операції земського банку, зубожіння родовитих дворян-поміщиків, просвітницька роботу  ліберальної інтелігенції й  селянські бунти.

Композиція і сюжет комедії

П'єса «Хазяїн» — сатирична Комедія, хоч  дія твору, розвиток, розв'язка (смерть головного персонажа) могли б бути матеріалом для драми. В  морально здорової людини турботи глитаїв могли б збудити лише  сміх, коли б ці глитаї не були тією страшною силою, що оббирає тисячі людей, позбавляючи їх радощів життя.

І.  Карпенко-Карий був драматургом-новатором.

Він сміливо відступав від усталених драматургічних шаблонів, приділяючи увагу не зовнішнім ефектним подіям, а глибокому розкриттю людських характерів.

Драматург виходив не із  догм «теоретиків» театру, а із  поглибленого вивчення складної й  сповненої внутрішніх суперечностей живої дійсності. Це значною мірою і  зумовило своєрідність розгортання дії у  його комедії.

І.  Карпенко-Карий глибоко усвідомлював, що «стяжания для стяжания» — величезне  суспільне зло, оскільки зосередження незліченних багатств у  руках однієї людини суперечить природним потребам людини й  шкодить оточуючим, адже часто створюється за їх  рахунок.

Певний  носій цього зла — український капіталіст-аграрій Терентій Пузир крізь  те і  перебуває у  постійному непримиренному конфлікті не просто із  окремими людьми, а із  суспільством.

Оскільки головний герой — мільйонер-землевласник Пузир, то довкола  нього і  концентрується увесь розвиток дії. Тривалість даної дії невелика трішки більше 3-х  місяців: від гарячої літньої пори до початку осені. Час цей вибрано невипадково —то найбільше напружений період в  сільськогосподарському виробництві, коли найактивніше впливає  Хазяїн, а означає , й  характер його розкривається найвиразніше. 

Експозиція головним чином  зосереджена у  найперших  чотирьох явах комедії, однак  ряд експозиційних моментів є й  у розвитку дії оповідь  Маюфеса про безмежні степи Пузиря, згадка Марії Іванівни про те, ким був її чоловік раніше, згадка Феногена про минуле хазяїна).

Із  найперших  реплік комедії драматург вводить читачів у  атмосферу того суспільного середовища, яке породило «стяжателя». Тут панує всевладний дух наживи. «Загрібаєте грошики!» —говорить Феноген Маюфесу. Той, хоча  й  прибідняється, однак  купив «домик чудовий». Сам помічник Пузиря має намір придбати «земельки» так «десятин п'ятсот».

Разом з тим  накреслюється домінуюча риса характеру головного героя — ненаситна жадоба до збагачення, прагнення із  всього «користь витягать». Пузир зараз  має мільйони», однак  від його халата й  кожуха «аж смердить ». Усе це відповідно настроює, готує до сприйняття тих подій, що мають невдовзі  відбутися.

Зав'язка побудований  із  декількох  сюжетних мотивів: участь Пузиря за бариш в  прикритті злісного банкрутства Петра Михайлова; із  метою одержання більших прибутків від експлуатації «дешевих робітників» Пузир наказує Ліхтаренкові «загнуздати мужиків», «зробити бідність» в  Мануйлівці; задля свого  збагачення Пузир бажає  віддати заміж дочку за неосвіченого синка мільйонера Чобота, не звертаючи уваги  на те, що вона любить вчителя  гімназії Калиновича; четверт