Конспект уроку: Іван Нечуй-Левицький. Життєпис письменника. Творчість письменника – новий імпульс розвитку української літератури. Загальна характеристика творчості.

Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палить.

І. С. Нечуй-Левицький
 

Надросянське селище Стеблів. Там, «де річка Россь повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю», на горі стояла житло  Семена Степановича Левицького, в  якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник. «Я,— писав він пізніше,— брат і сестра малими спали у  кухні на полу рядом із  власною  нянькою, бабою Мотрею… У  кухні дівчата співали за роботою, й  я навчився усіх  пісень, котрі  лише  вони співали, адже  сам надзвичайно  любив пісні».

Українську народну пісню не одноразово  чув Іван й  із  уст матері Ганни Лук’янівни Трезвинської — жінки веселої, «говорючої й співучої», на руках котрої  «було усе  господарство на дворі й  у  полі». Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, котрих  знала силусиленну.

Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав приклади фольклору. Щоб  дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу із  українською мовою навчання. Й  місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду і  я на поле робити». Колись , їдучи із  Іваном крізь  ліс до Корсуня, батько розказав  йому про героїчну битву козаків Хмельницького із  польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

Батько навчив Івана читати і  писати, материн брат за 2  роки підготував його до навчання у  Богуславській бурсі, куди він потрапив восьмирічним хлопчиком й  із  котрої  виніс невеселі спогади. Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. «Він у  суботу після уроків викликав провинників у  широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу у  цензора й  сам «давав палі» по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим, аби було дошкульніше… Менші учні  кричали на усе  горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Залишок  учеників по одчинених класах слухала ті крики»,— згадував пізніше письменник.

На щастя, у  бурсі були і  хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики одночасно  з  вчителем Черняком залюбки співали, «мов навесні дівчата на вулиці ввечері». Здатне , саме на оцих  уроках зародилася у  Нечуя-Левицького кохання  до музики. Вчився  майбутній письменник добре.

Серце парубка  спочивало, коли опинявся поміж  чарівної природи Надросся. «Рось тихо плине зеленою водою поміж  високими кам’яними стінами, котрі ще трошки  подекуди аж понахилялись, неначе заглядають у  воду, дивлячись на власний  ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м котрого  моху, котрим покриті  кам’яні стіни, неначе дорогими килимами… Розлилась Рось рукавами і  рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю із  каменя на камінь, то вигинаючи воду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями у  білій, легкій, як пух, піні».

Змалюванню рідних краєвидів письменник присвятив чимало сторінок власних  творів.

Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван Семенович до Києва, щоб  продовжити освіту у  духовній семінарії. Місто вразило його не стільки дивами, про котрі  наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки власною  величчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав водночас з  3-ма  братами на Подолі. На свої  заощадження купував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера Скотта. І найбільш зачитувався «Кобзарем» Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів, завершив  її геть знесиленим. Рік пробув в  батька, а рік учителював в  Богуславському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку мову.

У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духовної академії. Знання поповнював із  допомогою самоосвіти, передплачував вскладчину із  товаришами прогресивні видання. Саме тоді він прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарева, роман Тургенєва «Батьки і діти», про котрий  студенти академії, збираючись вечорами, сперечалися так, що «аж ляски йшли по стінах». В  Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. У  автобіографії він зазначає, що крився із  власними повістями навіть від товаришів й від батька, оскільки писати мовою його народу тоді було заборонено.

Закінчивши духовну академію і  одержавши звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родину традицію — рішуче відмовляється від духовної кар’єри й  стає викладачем російської словесності Полтавської духовної семінарії. В  Полтаві була написана повість «Дві московки», надрукована 1868 року в  Львові й  підписана псевдонімом Нечуй. Із  1866 року письменник викладає у світських закладах: гімназіях Каліша, Седлеця і Кишинева, разом з тим  займаючись літературною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростав на кращих зразках української, російської і зарубіжної літератури.

Роки роботи у  Кишиневі стали періодом найвищого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1878 року завершена повість «Микола Джеря», котру  Франко називав «історією усього  українського селянства у  тоту важку епоху». Хто із  нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніжного із  Нимидорою й  безщадного із  панами і їхніми посіпаками Миколу, що не здатне  змиритися з становищем раба. Пригадаймо, молодий й  вродливий хлопець , побачивши близько  криниці у  березі вродливу незнайому дівчину, що брала воду, шукає зустрічі із  нею, плекаючи надію на щастя. 

Повість «Микола Джеря» стала одним з  найбільших досягнень дожовтневої прози.

Нечуй-Левицький глибоко знав побут українського селянства, його звичаї, працелюбність, кохання  до гумору, і протее не хотів він обминати й  темних сторін його буття і психології. Письменник із  ними бореться дотепним й  гострим словом.

Сміх письменника часто поєднується у  повісті із  сумом, співчуттям до трудівників-селян. Крізь  недоладні вчинки Кайдашів проглядає трагедія усіх  безземельних селян при капіталізмі.

Страждання селянської бідноти, що йде працювати на фабрики і промисли, демонструє  письменник в  повісті «Бурлачка». Молода красива сільська дівчина Василина, залишена паном, стає покриткою й  йде у  місто на фабрику. Пригнічена тяжкою працею, злиднями, починає пити і гуляти. До життя її повертає власною  кохання ’ю освічений робітник Михалчевський. Письменник викриває у  творі винуватців народного лиха — поміщиків й  підприємців.

Аморальність, лицемірство, кар’єризм духовенства викриває Нечуй-Левицький у  антирелігійних творах «Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт». Життю української інтелігенції письменник присвятив роман «Хмари», а у  п’єсах «На Кожум’яках», «Голодному і  опеньки — м’ясо» показав мораль й  звичаї міщан, маленьких  торговців і чиновників.

Іван Якович Франко, котрий  відвідав Нечуя-Левицького у  Києві, писав, що «Нечуй належить до тих щасливих талантів, що хутко здобувають для себе  видне місце у  літературі й  надовго на нім остаються».

Творчість талановитого співця народного життя мала значний вплив на подальший розвиток літератури на Україні, наприклад, на появу соціальних романів Панаса Мирного, повістей Івана Франка і Михайла Коцюбинського.

Іван Семенович Нечуй-Левицький бачив майбутню Україну із  власним  добрим й  гордим народом, без усякого ярма на шиї, із  власною  мовою у  літературі, із  власною  наукою і  поезією… Як той чудовий сон, бачив він такою Україну».

Написати відгук на урок.
Скласти кросворд «Реалізм».