Конспект уроку: Усна народна творчість. Процес виникнення фольклору. Багатство і розмаїття українського фольклору (повторення і узагальнення вивченого). Види родинно-побутових пісень. Родинно-побутові пісні "Місяць на небі, зіроньки сяють", "Цвіте терен, цвіте терен"

1. Бесіда:

1. Що таке художня література?
2. Яке місце займає література в житті нації?
3. Коли й на основі чого зявилася українська література?
4. Як вона розвивалася?
5. Які ознаки художнього твору?
6. Назвіть твори з вивчених у попередніх класах, котрі вам найбільше запам'яталися.
7. Чим саме вони привернули вашу увагу?
8. Поясніть, у чому відмінність усної словесності від книжної літератури.

2. "Квітка знань".

Учні отримують спеціальні картки - "пелюстки", на котрих написані визначення, які стосуються фольклору або літератури чи обох цих видів словесного мистецтва. Учні повинні скласти з цих "пелюсток" дві "квітки": одну — з буквою "Л" в центрі (література), іншу — із буквою "Ф" (фольклор).

Матеріал для вчителя. На картках записуємо такі визначення:

а) творчість колективна;
б) філософська лірика;
в) прізвище автора твору відоме;
г) передається в письмовій формі;
ґ) історичні пісні;
д) прислів'я та приказки;
е) усна народна творчість;
є) літописи;
ж) зображає життя за допомогою словесних художніх образів;
з) поділяється на три роди: епос, лірика, драма.

Вірні відпоіді:

3. Евристична бесіда:

1. У чому, на вашу думку, виявляються зв'язки літератури й фольклору?
2. Який з цих двох видів словесного мистецтва є давнішим? 
3. Аргументуйте своє твердження.
4. Як й чому виник фольклор?
5. Чи відомо вам, хто вперше запровадив даний термін?
6. Назвіть характерні особливості усної народної творчості. 
7. Як ви вважаєте, чи зазнали вони змін в наший час? 
8. Якщо так, то яких саме?

4. Робота з таблицею.

За допомогою таблиці розкажіть, на які роди і види (жанри) поділяється усна народна творчість та ригадайте, які із них ви вивчали в  попередніх класах, наведіть приклади.

Народна творчість — це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче мистецтво — і без якого вони засохли б.
М. Рильський
 
Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу.
М. Гоголь

Усна народна творчість

Довідковий матеріал

Усна народна творчість, або ж  фольклор ("фольклор" від англійського folklore — народна мудрість; творчість) — складова художньої культури народу, його неписана словесність. ЇЇ вивченням спеціальна філологічна дисципліна — фольклористика. Разом із тим  за власним  змістом й характером поширення й функціонування усна народна творчість тісно взаємопов'язана із  різними ділянками побуту, є складовою частиною народної традиційно-побутової культури, а таким чином , належить й до предметної сфери етнографії.

Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину із  її першопочатків, із  часів появи  мови. Воно увійшло  у  життя й побут як один з  засобів задоволення притаманної людині потреби в  прекрасному й як органічний компонент її вірувань і світоглядних уявлень. За власним  походженням воно таке ж давнє, як й примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту із  різноманітними орнаментальними прикрасами.

Регулярні записи творів усної народної словесності почалися тільки  в  XVIII—XIX ст. саме тому , зрозуміло, багато із  архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. однак  збережений матеріал, котрий записаний пізніше, багатий численними змістовними, образними елементами глибокої давнини. в  різних жанрах українського фольклору, а особливо обрядового, казкового, дослідники можна простежити відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалій укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів Княжої Русі, татаро-монгольського лихоліття, пізнього середньовіччя, епохи литовсько-польського поневолення України, козаччини, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу та  незалежність. максимальною  мірою твори фольклору відображають визначні  події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного та  соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися із  живого народного побутування.

Для фольклору властиві усна форма поширення та  передача поміж  людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов'язане із  традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби та  певних переживань і настроїв. в  цьому процесі здійснюється  та  власне творення фольклору. Воно приймає  початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена котрих  втрачені в  минулому. лише  у  деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень, приміром , дівчини-козачки Марусі Чурай (XVII ст.) та козака Климовського (XVIII ст.), котрому  приписується створення широковідомої пісні "їхав козак за Дунай".

В новий час авторів творів, які стали фольклорними, зафіксовано більше. Однак  аби індивідуальний твір в результаті став фольклорним, він мусить  бути створений у  дусі народної традиції, народних уподобань та певної потреби, і зазнати у  процесі поширення шліфування, обробки або навіть переробки. Не є винятком й  твори відомих письменників, котрі переходять в  вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань у усний народний обіг та досить  часто зазнають при цьому помітних змін. В результаті, проблема авторства слабо пов'язана із  усною народною традицією, мало цікавить виконавців тих або інших творів.

Отож однією із  характерних ознак фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства у  процесі побутування, що разом із тим  є та  процесом колективного творення — додавання "до чужого прекрасного свого кращого" (Колесса Ф., "Українська усна словесність").

Яскравим виявом колективності творення в  фольклорі, досить вільного відношення  до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано у  різних місцевостях численні варіанти широко популярних та  менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв і т.п. . Варіативність фольклорних творів добре помітна в  побуті, коли виконавці із  народу зазначають, що ця пісня чи казка інакша в  нас", аніж в  сусідньому селі" чи навіть на 2-му  кутку села. Варіантність, як одна із  головних ознак фольклору, стосується усіх  його родів та  видів — віршово-поетичних та  прозово-оповідних.

Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена та  такою специфічною рисою народопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість в  процесі здійснення . Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє — імпровізує. Імпровізаційність властива усім формам народної словесності, особливо характерна для поховальних голосінь та  коротких пісенних форм — приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець мусить  швидко зреагувати та  доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку. 

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронна та  діахронна передача, тобто поширення творів фольклору у  певний час та  його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну значення  при цьому відіграє пам'ять. Саме у  пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних та  колективних виконавців, фіксується увесь  багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми і стереотипи. із  цього випливає та  визначальне функціональне роль  спадковості традицій усної народної словесності. Недарма у  науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури та , наприклад , від такої спорідненої із  нею сфери художньої словесності, як література, є усність та  значимість пам'яті в  творенні, побутуванні і передачі фольклорних творів; колективний характер народної творчості, а таким чином , і невизначеність індивідуального авторства — анонімність; пов'язаність побутування та  розвитку із  певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями — тобто традиційність в  поєднанні із  поповненням в  процесі здійснення додатковими елементами — імпровізаційністю,чим, в  свою чергу, зумовлюється та  така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність. в  наші дні перелічені ознаки фольклорності зазнають певних змін. Скажімо, поширення фольклорних творів здатне  відбуватися не тільки  у  усній, а і письмовій формі, а також задопомогою  сучасних засобів комунікації — преси, радіо, телебачення. Частіше фіксується авторство, оскільки творець здатне  записати твір, що  у  письмовому вигляді потрапляє в  фольклорний обіг. Сюди ж нерідко належать та  твори літературного походження, особливо тих авторів, що творять в  дусі фольклорної поетики. в  цьому процесі новітнього фольклоротворення здатне  більш чи менш виразно простежуватися співвідношення та  взаємозалежність індивідуального та колективного, традиційного та  новітнього. Неодмінною умовою входження твору у  фольклор (фольклоризації) є його побутування за законами усної традиції. Фольклор функціонує у  широкому середовищі при активній участі народу. разом із тим  в  цьому процесі здійснюють  винятково важливу значення  окремі особистості — виконавці і так звані носії фольклору — обдаровані співаки, мудрі дотепні люди, котрі зберігають в  пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, прислів'їв, загадок, анекдотів та  вміють майстерно донести їх до аудиторії. та  сьогодні нерідко спостерігаємо, що у  саме тому  чи іншому колективі, гурті виділяються люди, що вміють заспівати щось цікаве, дотепне, добре володіють народним словом.

У давнину значення  й значимість таких людей були набагато більшими. Вони проживали у  кожному селі, їх цінували, поважали, вони були бажаними у  кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних святковостей й розваг, наділялися гідностями обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружків і т.п. . подібні  талановиті особистості, наприклад  народні співці, кобзарі, лірники, казкарі часто виступають й як найбільш активні співтворці фольклору. приміром , видатні виконавці українських народних дум і пісень — кобзарі — напевне, як уважають дослідники, були їх головними творцями.

Термін "фольклор" запровадив англієць у . Томе, котрий 1846 р. під псевдонімом А. Мертон надрукував в часописі "Атенеум" (№ 982) статтю "The Folklore". Тим самим він щасливо дав ім'я явищу, що його у  Європі вивчали уже  протягом століть, однак  називали по-різному, розпливчасто й  описово).

Фольклорні роди й види (жанри)

Розповідь вчителя

— Чи не найвідомішими та  найпопулярнішими із  українських народних пісень є пісні родинно-побутові, котрі відображають почуття, переживання, думки людини, пов'язані із  її особистим життям, подіями у  сім'ї, родинними стосунками. За тематикою їх можна поділити на три групи:

1. пісні про кохання;
2. пісні про сімейне життя (родинні стосунки),
3. пісні про трагічні сімейні обставини (вдовині, сирітські та  т.п.).

Існує іще одна група пісень, котрі  усі  родинно-побутові проблеми висвітлюють гумористично, — це жартівливі пісні. В  таких піснях із  гумором згадуються залицяння хлопця до дівчини, залицяння самих дівчат до хлопців і т.п. . в  них маємо химерні ситуації, вигадливі "сюжети", неправдоподібні сполуки. Відомими жартівливими піснями є з  сиром пироги...", "Дівка у  сінях стояла...", "Кину кужіль на полицю...", "Послала мене мати...", "Бодай ся когут знудив..." і чимало інших.

Пісні про сімейне життя загалом охоплюють родинні стосунки, сімейні конфлікти, побут і т.п. .

Найбільш поширеніша тема — нелегка жіноча доля. Недоброзичливе відношення  свекрухи, жорстокість чоловіка, його пияцтво — проблеми, які постають перед дівчиною, котра  виходить заміж. й. Франко називав подібні пісні "жіночими невольничими псалмами".

Пісні про трагічні сімейні обставини пов'язані із  втратою членів сім'ї. Це насамперед сирітські пісні, в  котрих український народ оплакував нелегку долю сироти:

Та немає гірш нікому,
Як тій сиротині,
Що ніхто не пригорне
При лихій годині.
 

В цих піснях часто постає образ билини у  полі, котру  вітер ламає; тоненької очеретини, яка гнеться від життєвої бурі. Пестливі слова "матусенька", "батенько", "горенько" вживається із  метою викликати в  слухачів співчуття. Такою же образною структурою характеризуються й вдовині пісні, у  котрих  змальовується важка доля жінки, яка залишилася без чоловіка.

Центральне місце у  українській народній поезії посідають пісні про кохання.Відображають вони людські почуття — від ніжної прихильності до ненависті, зображують  відношення  до закоханих, їхніх батьків і інших людей. В  таких піснях постає кохання — вірне чи зрадливе, взаємне чи нерозділене, щасливе чи нещасне.

Для пісень про кохання властиві:

1. романтичний характер зображення дійсності, котрому  властиві ідеалізація почуттів ліричного героя зокрема, закохана дівчина ні про що більш не думає, окрім  свого коханого, — не їсть, не спить, чекаючи на побачення із  ним),
2. гіперболізація духовних драм (втрата коханої сприймається як кінець життя),
3. сентиментальність — це надмірна чутливість героїв (вони плачуть, зітхають під час побачень, козак ридає як втрачає дівчину).

Пісням про кохання властива традиційна символіка. Найбільш поширеніші символи:

1. хміль — символ невірного хлопця:

Ой хмелю мій, хмелю,
Хмелю зелененький,
Де ж ти, хмелю, зиму зимував,
Що й не розвивався?

2. зірка — дівчина, місяць — хлопець:

Котилася зоря з неба
Та й упала додолу.
"Та й хто мене, молоду дівчину,
Проведе додому?"

3. зозуля — дівчина, сокіл — хлопець:

Кувала зозуля в стодолі на розі,
Заплакала дівчинонька
В батька на порозі:
"Козаче-соколе, візьми мене з собою
На Вкраїну далеку".

4. пара голубів — закохані:

Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду.

Із художньо-поетичних засобів в  піснях про кохання найбільш часто застосовуються

1. епітети (біле личко, ясні очі, уста малинові);
2. порівняння (чорні очка, як терен);
3. паралелізм ("Не усі  тії й  і сади цвітуть, Що весною розпускаються. Не усі  тії побираються, що любляться і кохаються").

Часто у  ліричних піснях інтимна задушевна атмосфера створюється задопомогою  пейзажів. Все здійснюється  на тлі майже казкової природи — квітучого вишневого садка: "Ой в  вишневому садочку там соловейко щебетав"; вечірнього гаю: "Ой в  гаю при Дунаю соловей щебече"; зоряної місячної ночі: "Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе".

Прослуховування в фонозапису чи виразне читання пісні "Місяць на небі, зіроньки сяють" і бесіда з учнями:

1. Яка картина постала у вашій уяві, коли ви слухали пісню?
2. Про що співає дівчина, пливучи в човні місячної ночі?
3. Як реагує на пісню дівчини її коханий? Чому?
4. Прочитайте останню строфу (куплет) пісні. Поясніть, як ви розумієте рядки:
   Ой очі, очі, очі дівочі.
   Темні, як нічка, ясні, як день.
5. Знайдіть в  тексті повтори, пестливі слова, епітети й  визначіть їх  значення  в  пісні
   (Родинно-побутова пісня "Місяць на небі, зіроньки сяють"змальовує чудову картину розмови сердець 2-х закоханих. Дівчина співає, пливучи у  човнику місячної ночі, козак це чує, та  його серце завмирає від радості і щастя, він сподівається, що його почуття взаємні. Кажуть, що очі — дзеркало душі. таким чином , саме вони "звели із  розуму" парубка. Пісня ніжна, лагідна, із  багатьма пестливими словами, повторами, порівняннями й  епітетами. Користується популярністю і донині).

Виразне читання і самостійний аналіз пісні "Цвіте терен, цвіте терен" за планом:

1. жанрова-тематична приналежність;
2. ідейний зміст твору., образи;
3. художні засоби пісні, їхня роль.
   (Терен — символічна рослина й у  літературі, й у  фольклорі. Це символ перешкод, страждання. Дівчина полюбила того, хто, можливо, не вартий її кохання, бо поїхав "іншої шукати ". А здатне , це лише  ревнощі, й дівчина вірить, виглядає милого. Любов — це віра та  надія, щастя та  нещастя, й хоча  в  пісні співається, що "хто із  любов'ю не знається, той горя не знає ", усе ж без любові, навіть нерозділеної, людині не можна, вона не пізнає справжнього щастя. Пісня має характерні ознаки фольклору — повтори, звертання, риторичні питання, зменшувально-пестливі слова).