Конспект уроку: Перекладна література

Перевірка домашнього завдання

Робота в групах

Поділ школярів  для роботи у  групах відповідно до теми випереджуючого завдання.

Перша: Види й  жанри перекладної літератури. Місце перекладів у  історії давньої літератури.

Друга: Джерела перекладної літератури.

Третя: Жанри церковної літератури.

Четверта: Жанри світської літератури.

Розповідь вчителя

Місце перекладів в історії давньої літератури

Література Київської Русі XI—XIII ст. побудований  із  творів оригінальних й  перекладних. із  пам'яток письменства цього періоду перекладним творам належить надзвичайно  значне місце як щодо кількості рукописів, так й  щодо поширення оцих  творів поміж читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, часто встановлюючи  й  його жанри, й композицію, і  ідейний зміст. більша кількість  тих перекладів, що надходили у  Київську Русь із  кінця X ст., була пов'язана із християнським культом, таким чином , із  релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, суті  набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. окрім  того, перекладна література цього періоду має власні  властивості порівняно із  перекладною літературою нових часів. Якщо у  нові часи із  XIX ст.) перекладачі намагалися максимально точно відтворити оригінал, то у  середні віки вони іноді  скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, отже , то редакторами, а то і  просто перероблювачами, до певної міри співавторами. у  цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Види та жанри перекладної літератури

1. Церковна

Особливості:

- сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу

- твори на церковно-біблійні сюжети.

Жанри:

1. християнська гімнографія;
2. апокрифи;
3. житійна література.

Приклади:

1. гімнографія Іоанна Дамаскіна;
2. апокриф "Хожденіє Богородиці по муках;
3. житіє Георгія ГІобідоносця.

2. Світська

Особливості:

- сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу

- твори на природознавчу, наукову, історичну тематику тощо.

Жанри:

1. хронографи;
2. хроніки;
3. наукові трактати;
4. енциклопедичні книги природничо-наукового змісту.

Приклади:

1. хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола;
2. повість "Олександрія"; природничо-наукові твори "Фізіолог", "Шестоднєв Іоанна Екзарха".

2. Джерела перекладної літератури.

Величезна більша кількість  пам'яток перекладної літератури у  Київській Русі XI—XIII ст. має власним  джерелом літературу візантійську. Твердження це потребує, все-таки, пояснень й  застережень.

Візантійською літературою зветься  сукупність творів грецькою мовою, написаних в  Візантійській імперії із  IV до XV ст. й  власним складом надзвичайно  всіляких. Творячись на основі античної літератури, візантійська література ввібрала у  себе ще  частину спадщини староєврейської літератури, ряд пам'яток східних літератур, зазнала пізніше  й  впливу літератур Західної Європи. Складаючись в  суспільстві класовому, література оця  не була цілком єдиною й  щодо особистої  ідейної спрямованості. у  власну чергу спрямованість оця  мінялась відповідно до характеру класової боротьби у  той або  інший момент політичної історії Візантії.

Неоднорідною є візантійська література й  відносно  ступеня особистої  оригінальності. із  однієї сторони , у  ній буцімто вичерпалось творче начало: візантійські письменники або ж  наслідують античних авторів, аж до XII ст. переказуючи Гомера, часом  із  нісенітними  власними коментарями, або ж  без кінця варіюючи теми й  ситуації грецького любовного роману елліністичної епохи, або ж  складаючи незчисленні  антології, хрестоматії, словники, збірники виписок й  т.д. із  іншого боку, ми відшукаємо в візантійській літературі й  нові форми ліричної поезії із  новим, християнським змістом; нові форми роману із  посиленням казкового й героїчного елементу; народну поезію і зростаючу на її основі героїчну поему про подвиги богатиря Дігеніса й  т.д.

Якби вся маса творів ринула у  Київську Русь, то оця  остання ніяк не мала змогу  б її засвоїти. однак  Київській Русі Візантія давала лише  те, що вважала за потрібне імпортувати у  слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками й  поетами, які продовжували античну традицію у  напрямі найвитонченішого формалізму й  схоластичної казуїстики, Візантія не імпортувала у  країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями.

Передавалося тільки  те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або ж  те, що своїми властивостями й  змістом мало змогу  сприяти візантійській культурній гегемонії над "варварами", що їх вона "цивілізувала". Однак утім, труднощі зв'язків й  різноманітні  політичні обставини перешкоджали планомірно керувати імпортом; до того же уявні "варвари"  ніяк не збиралися безперечно коритися візантійській гегемонії.

Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, таким чином , лише  взявши до уваги, що у  складі перекладеної літератури приходили передусім:

1. пам'ятки літератури староєврейської, перекладені із  єврейської мови на грецьку й  із  грецької на староцерковнослов'янську;
2. пам'ятки грецької християнської літератури (від й  до V ст. н.е);
3. пам'ятки власне візантійської літератури. потрібно  далі пам'ятати, що велика  складова  оцих  творів прийшла у  Київську Русь крізь  південнослов'янське посередництво, у  перекладах, зроблених в  Болгарії у  X ст. за болгарського царя Симеона, відомого власним  старанням й  піклуванням про ріст перекладної літератури.

Київська Русь діставала більшу частину того, що уже  було із  письменства у  Болгарії.

Перекладна література, в  величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона мусить  була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу у  певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, однак  вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався й  засобами мистецтва. Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці усі інші релігійні культи й  довівши перевагу грецької ортодоксії ("православ'я"), розказав  князеві про створення світу, про історію відносин поміж  людьми і  Богом, а на завершення  розгорнув картину — "запону, на ней же написано судище господнє", показав йому "одесну праведныя у  весельи предидуща у  рай, а ошую грешники идуща у  муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: "Добро сим одесную, гресим ошюю".

Так само могли впливати власною  образно-емоціональною стороною й пам'ятки перекладної літератури. 
Поміж них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози й саме тому не входять до нашого розгляду (монастирські й богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон І. й т. І.., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг й т.п. ); далі — ряд творів відносно основного завдання теж прозових, які, однак , елементами суті або ж форми здатні впливати на почуття і фантазію (історичні твори, твори про явища природи), нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію й белетристику.

Жанри церковної перекладної літератури.

Апокрифи

Книгами, об'єднаними назвою Біблія, далеко не вичерпувалась вся епічна творчість староєврейської й  християнської релігій. За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд й  переказів, які із  різних причин не ввійшли до нього й  після встановлення канону дістали назву "отреченных", або ж  апокрифічних (прихований, таємний, пізніше теж — фальшивий).

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці в  Візантії остаточно були визнані хибними: уже  у  одному із  найстаріших перекладних збірників, у  Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отречённых" книг (по-латині — індекс): другий список датується XII—XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, однак , популярності не меншої, ніж книжки "рекомендовані". Воно приваблювало до себе пишним розквітом фантазії, окрім  того, доповняло  часто стислі відомості книг канонічних. Апокрифічні перекази у  складі перекладних візантійських збірників, в  складі а саме  Палеї (виклад старозавітної історії за Біблією й легендами, власного роду сурогат повної Біблії, котра ще не була повністю перекладена) у окремих списках тягнуться крізь всю історію й російської, й української літератури (аж до XIX ст.) Апокрифи лишили надзвичайно помітний необхідно у українському фольклорі: досить розгорнути будь котру збірку українських народних казок, аби побачитися там із легендами про створення світу, про Адама, про всесвітній потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажів новозавітних переказів. Вивчаючи історію образотворчих мистецтв в Київській Русі XI—XIII ст. й на Україні у XVI—XVIII ст., ми не одноразово найдемо у стінних храмових розписах й іконах подробиці, прямо навіяні апокрифами. Фреска Київської Софії XI ст. на тему "благовіщення" зображає Богородицю, що стоїть близько колодязя із водоносом в руках й дослухається до слів ангела; такої сцени немає у канонічному Євангелії, однак вона є у апокрифічному Євангелії Іакова. Переказ про те, як Христос, після власної смерті на хресті, спустився у пекло І.>й , на величезне невдоволення Сатани й його приспішників, вивів звідти душі старозавітних праведників, знаний у Київській Русі, був драматизований на початку XVII ст. у "Слові про збурення пекла", яке дало в XVIII ст. матеріал для великої кількості бурлескних віршів на великодні теми. увесь цей епізод заснований на апокрифічному ж переказі "Никодимового євангелія". Цей переказ, в власну чергу, відбився й у церковному живопису. Таких прикладів можна було б навести велика кількість .

Агіографічна література

Агіографічна література (про життя святих) становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані "житія святих". Житіє — біографія видатної, із  погляду церкви, особи, що написана у  тоні її вихваляння. Починаючи із  епохи власної боротьби із  язичництвом із  античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про власних ревносних прихильників, які або ж  заплатили за власну  відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або ж  безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків й  страждань (сповідники), або ж , займаючи керівний пост в  християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому — єпископи, буквально — наглядачі), або ж  прославились життям, строго згідним із  приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали у  аскетичних подвигах, зокрема, в  відмовленні від їжі (посники), у  цілоденному стоянні на якомусь підвищенні — "столпі", у  стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись із  кохання  до Бога від вищого людського дару — розуму, симулюючи ідіотизм й  божевілля (Христа ради юродиві). Аскетизм як форма моральної поведінки не є, як відомо, приналежністю лише  християнської релігії — він поширений був вже  у  античності, знали його й  брахманійська, буддійська й  магометанська релігії.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час у  християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі й т.п. ). Ці жанри витримали випробовування протягом практично  2000 років й  у  більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято біля  70 візантійських жанрових різновидів, які головним чином  зберегли власні  назви, призначення, місце у  службах, духовний зміст. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти у  сучасному розуміннні) не було, метрику встановив  сам текст.

Жанри світської перекладної літератури.

Природничо-наукові твори.

За ораторською прозою й  збірниками висловів йдуть  збірники й  твори, що цікавили не формою, а змістом, фактами, що у  них подаються. Це — наука у  умовному, звичайно, значенні цього слова. Вона мусить  була дати відповідь на питання про природу, про навколишній світ людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна література відповідала такими творами, як "Шестоднєв", "Фізіолог", "Християнська топографія" Козьми Індікоплова.

Перекладна література знає не один "Шестоднєв", а декілька  їх. із  візантійської літератури прийшли до слов'ян Шестоднєви Василія Великого й  Георгія Пісіди, візантійського поета VII ст. ("Похвала Богу о сотворении всея твари"). із  болгарської літератури прийшов в Київську Русь Шестоднєв Іоанна, екзарха болгарського. стосовно власного  задуму, твори ці однакові. За староєврейським міфом, записаним в  Біблії, світ створив Бог за шість днів. Шестоднєв Василія Великого і  є докладним коментарем до короткого біблійного повідомлення про ці шість днів творіння. На початку, застерігаючи слухачів від захоплення теоріями еллінських мудреців про природу, автор, однак , змушений сам згадати й  про атомістичну теорію, й  про астрономічні дослідження небозводу. в  коментарях до біблійного тексту йому доводиться подавати й  деякі природничо-історичні відомості, добуті античною наукою і  зібрані у  Арістотеля, Плутарха, Еліана й  Плінія Старшого. однак  спостереження й  пізнавання природи цінні для нього у  такій мірі, у  якій явища природи здатні бути витлумачені як символ релігійно-моральних понять.

Особливо послідовно цей символізм проводиться у  збірнику, що має назву "Фізіолог". в  своєму початковому вигляді цей збірник складений був, видимо, ще в  II—III ст. н.е. не одноразово  перероблений, він прийшов в  Київську Русь вже  у  пізнішій візантійській редакції. Він побудований  із  окремих розповідей головним чином про тварин, часто про камені й  рослини. головним чином говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) мав змогу  бачити перед очима, а про рідкісних напівказкових звірів й  птахів: або ж  про казкового птаха Фенікса, звіра інорога (єдинорога), або ж  про екзотичних для слов'янства тварин — лева, слона, кита й  т.д. Кожна розповідь побудований  із  2-х  частин: в  першій описуються властивості тварин, в  другій встановлюється "подібність" й робиться повчальний висновок.

Історичні твори.

Історичну цікавість  обов'язані  були вдовольняти  перекладні візантійські хроніки, із  котрих  достатньо  назвати згадану вище хроніку Іоанна Малали, відому у  перекладі уже  із  XII ст., однак  менш популярну у  східних слов'ян, ніж хроніка іншого ченця — Георгія, на прозвисько  Амаргол (тобто "Грішник"), IX ст.; руська редакція староболгарського перекладу цієї хроніки припадає на 1-шу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвітньої історії, однак  із  традиційного візантійсько-чернечого погляду, тобто, починаючи із  історії стародавніх євреїв (старозавітної), продовжуючи історією раннього християнства (за Новим Завітом) й  закінчуючи докладно викладеною історією візантійською. Хроніка Георгія Амартола побудований  із  чотирьох книг. в  першій, без певного плану, розповідається про Адама, Немврода, Ніна, персів, римлян, Філіппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманів, халдеїв, амазонок й т.п. . 2-га  розпочинається  теж із  Адама і  надає  старозавітну історію аж до римських часів. в  3-й  книзі йде римська історія від Цезаря до Костянтина, у  4-й  — історія Візантії, котру  Георгій припиняв на 842 році, однак  продовжувачі повели й  далі.

Повістева література

Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які ознайомилися із  нею, очевидно, із  складеної у  Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою "Еллінського й  римського літописця". До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — й  Іоанна Малали, й  Георгія Амартола, доповнені запозиченнями із  біблійних книг й  із апокрифічної літератури. в  XIII ст. цей "Літописець" був значно розширений й  збагачений ще іншими пам'ятками, у  саме тому  числі такою відомою згодом в Північній Русі і  на Україні міфічною історією Олександра Македонського, котру  можна віднести уже  до окремого розряду перекладної літератури — до перекладної "белетристики".

Вже на перекладах старозавітних біблійних книг, апокрифів й житій східнослов'янський читач знайомився із античними міфами й східними переказами, у більшій або меншій мірі християнізованими. Не лише схожі "бродячі" сюжети, однак і самі жанри ряду творів на релігійні теми — фантастична казка, змагання у мудрих запитаннях й відповідях, героїчний епос, іноді суто світського "богатирського" характеру — не чужі, певно, й місцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить теж літературні жанри біографічної повісті і справжнього роману із вплетеними, на східний зразок, дидактичними апологами, а теж жанр історичної хроніки ("книги царств").

Збірники різного змісту

Як й більша кількість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно у складі збірників, улюбленої в Візантії X—XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще у Болгарії вживались у антологіях із назвами "Златоструй", "Учительне євангеліє" (вибрані уривки із пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, із додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані у збірник болгарським письменником X ст. Костянтином Пресвітером) й ін. За цими зразками складались у Київській Русі антології ораторської прози. До творів Іоанна Златоуста тут прилучалися повчання і інших письменників, а згодом й самостійні гвори, написані за візантійськими зразками. Декілька збірок антологій такого типу дійшло до нас вже у списках XI—XII ст.

Сюди належить перш за все  збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимось дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича й  у  оригіналі знаний  під заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще у  IX—X ст. за наказом болгарського царя Симеона, для котрого  він спочатку і  призначався. Склад його достатньо  строкатий. Поряд із  вибраними творами Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Спіфанія Кіпрського й  інших тут ми знаходимо і  найдавніший в  нашій літературі підручник риторики — статтю Георгія Херобоска, візантійського письменника IX ст., "О образах". Стаття надає  перелік різних риторичних фігур й цікава власною  термінологією: "инословіє" (алегорія), "превод" (метафора), "лихоречье" (гіпербола), "поруганіє" (іронія), "поиграніє" (сарказм) й  т.д.

Пояснення вчителя

Прийняття Київського Руссю християнства зробило вкрай потрібними церковні книги мовою цієї держави. Безперечно, про живу народну мову не йшлося. Йшлося про книжний варіант, церковнослов'янську або ж  старослов'янську мову, якою велося богослужіння й  якою священики виголошували проповіді. Виникала потреба в  фахових перекладачах й  добротних перекладах. Вітчизняні учені люди цікавилися зарубіжними взірцями історичної літератури, саме тому  було перекладено декілька  хронік й  хронографів, наприклад Іоанна Малали, що  подав відомості про Єгипет, Рим, Персію, Грецію, Візантію, розказав  про Троянську війну, заснування Риму й  Юлія Цезаря; не цуралися науково-природничих творів, які прийшли на Русь в  вигляді "Фізіолога" із  описом фауни й  флори, "Шестиднєва".

"Колесо фортуни"

1. Жанр церковної літератури. (Апокриф).
2. Богослужбовий жанр. (Гімнографія).
3. Назвіть види перекладної літератури: церковна і … (світська)
4. Збірник з описом фауни і флори. ("Фізіолог").

Зіставте та проаналізуйте один твір церковної та світської літератури. Знайдіть відомості про переклади Біблії українською мовою.