Конспект уроку: Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. Біблійна основа творчості Г. Сковороди. Філософський трактат "Вступні двері до християнської добронравності". Афоризм.

Перевірка домашнього завдання.

Протягом усього життя Сковорода послідовно уникав всього того, що могло уярмити його дух і волю до свободи, і з повним правом заповів написати на могилі слова: "Світ ловив мене та не впіймав".

І. Іваньо

День 28 жовтня (9 листопада за ст. ст.) 1794 року був сонячним й  погожим. В  дідича Ковалевського зібралося дуже багато  гостей на обід. Мали теж за мету послухати розповіді Григорія Сковороди. Той був веселий й  говіркий, як ніколи, жартував, розповідав про себе, про власні  мандрівки. Згодом вийшов в  сад. Довго ходив по перехресних стежках, зривав плоди й  роздавав їх хлопчикам, що працювали у  садку.

Він вже  відцвів, відшумів, як оці дерева, що журно губили листя. Ось-ось, імовірно, і  завтра він відійде у  природу, перетвориться у землю, у  соки й  крони дерев. Станеться страшна й  буденна справа, його час перейде в  вічність.

Він жив просто й  гарно й  вмирав так само... У  час плачу він учив людей сміятися. Оскільки голова й  хвіст змія вічності — це одне, й  усе  розпочинається  насамперед . Він зберіг до останньої хвилини ясний розум й  зробив це для людей...

Вже вечоріло, коли господар пішов шукати Сковороду й  застав його під гіллястою липою. Сковорода копав яму — достатньо  довгу й  глибоку.

— Що це, друже Григорію, чим-то ти зайнятий? — спитав господар, підійшовши до гостя.

— Пора, друже, закінчити мандрівку,— спокійно відповів Сковорода. — Й  так усе волосся злетіло із  бідної голови. Пора заспокоїтися.

— І.  брате, дурниця! Достатньо  жартувати, ходімо!

— Іду! Однак  я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила.

... Сковорода пішов в  власну  кімнату, одягнув чисту білизну, помолився Богу й , підклавши під голову власні  рукописи й  сіру свитку, ліг, склавши навхрест руки.

... Довго чекали на нього із  вечерею. Сковорода не виник . Другого дня вранці до чаю також , до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб  розбудити, одначе той лежав вже  холодний, закостенілий.

Його поховали під липою, а на хресті над могилою написали те, що заповів сам Григорій Сковорода: "Світ ловив мене, й  не впіймав".

Як зрозуміти цей загадковий напис? Чому саме подібні  слова заповів написати Сковорода? Про це ви дізнаєтеся в  ході уроку.

Григорій Сковорода

Народився Григорій Сковорода на Полтавщині Із  грудня (22 листопада за старим стилем) 1722р. у  сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку зараз районний центр Полтавської області) в  сім'ї  козака Сави й  його дружини Пелагеї. Пізніше Сковорода любив іменувати себе Григорієм Вар-Савою, себто Сином Спокою.

"Григорий на седьмом году от рождения отличался наклонностью к набожности, талантом к музыке, охотою к наукам, тведостью духа. У церкви он добровольно ходил на крилос и пел чудесно, приятно".

Як тоді переважно  водилося, закінчив сільську початкову чотирирічну школу й  в  віці 12 років 1734р. вступив до Києво-Могилянської академії. Сковорода перебував у  Академії, щоправда із  перервами, практично  20 років.

Там він закінчив класи фари, інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики й  один клас філософії (останньої він учився в  відомого українського філософа, релігійного і  освітнюю діяча Михайла Козачинського). Проте  Г. Сковорода був вимушений  полишити  Києво-Могилянську академію у  зв'язку із  його зарахуванням співаком придворної хорової капели й  від'їздом в  грудні 1741р. до Санкт-Петербурга, де мали відбутись святкування із  нагоди коронації російської імператриці Єлизавети. Пробувши до кінця серпня 1744р. в Петербурзі, Сковорода повернувся до Києва й  відновив навчання в  Києво-Могилянській академії.

Ще у  Києво-Могилянській академії, за студіюванням античних філософів Аристотеля й  Цицерона, Платона й  Сенеки, у інтелектуальних змаганнях на диспутах в  конгрегаційній залі за зразком  професорів-могилянців, таких, як безстрашний в  борні із унією Григорій Кониський, як сміливий реформатор науки і  освіти Феофан Прокопович, як настійливий  будівничий української культури Рафаїл Заборовський, студент Григорій Сковорода зрозумів й  твердо взяв  за життєве правило: доля — це творіння сильних й вибачення для слабких. 1 уже  невдовзі у  Санкт-Петербурзі 20-річний  юнак пройшов складне  духовне випробування. Вистоявши півчий конкурс в  музичній школі у  Глухові і  ставши окрасою придворної капели як ніжний альт, Григорій опинився перед щедрими царськими принадами: гарний одяг хориста ("на нем шуба овечья, тулупом пошита, шапка красная с черным околышем, у  чоботах, кафтан блакитный, как бы синюватый, на споде сукно" — із  архівного документа); добра платня — 25 карбованців на рік; ситний й  п'яний стіл ("член хору діставав 5  відер горілки як один серед  важливих пунктів власного  гонорару" — письмове свідчення); батьки, приймати  і  сестри хористів звільнялися від податків і від такої напасті, як солдатські постої у  царському указі від 2 травня 1743 року про пільги сім'ям хористів в  списку 17 співаків з  Лівобережної України значиться й  "Григорий, сын Сковорода, Лубенського полку, местечка Чернух, а содержит мать его Гіалагея Степановна, дочь Шенгереевна"), й , врешті, під вінець співочої служби хористи нагороджувалися  чинами й  довічними пенсіями відомий  придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, отримав генеральський чин, маєток в  селі Березова Лука Гадяцького полку й  річну пенсію у  1000 карбованців).

Ніхто із  хористів не мав змогу  втриматися  перед такою царською спокусою, силкувався голосом й  чолобитною поведінкою якумога  довше пробути у  капелі — лише  не козацький син, волелюбний Григорій Сковорода. Не затримав його навіть чин "придворного уставника" (перший й  крайній службовий чин в  житті Сковороди), що його було присвоєнно альтистові Григорію всього  крізь  півтора року півчої кар'єри. Влітку 1744 року, затим , як супроводжував в  складі капели царицю Єлизавету у  її поїздці до Києва, Григорій Сковорода уже  не повернувся до

Санкт-Петербурга, лишився  в  рідній Могилянці, обміняв наваристий м'ясний стіл на рідкий кандьор в  бурсі, змінив "кафтан блакитний" на грубу сукняну кирею, а визначальне  — перемінив задушливі, пропахчені парфумами і  пудрою зали Зимового палацу на тонкий запах старих книжкових фоліантів в  бібліотеці академії. Це був перший й , потрібно  сказати, суворий іспит Сковороди духовною вольністю, котра  зароджувалась в  ньому майбутнім віршем "De Libertate".

Він склав цей екзамен свободи, внутрішньої сили і  права на щастя. В  цьому нас переконує й  сам Григорій Сковорода в  листі-присвяті Михайлу Ковалинському до трактату "Книжечка для читання Святого письма, названа жінка Лотова", написаного уже  крізь десятиріччя на Слобожанщині. Виписуючи характеристики людських вад, Сковорода ясно і  опукло побачив перед собою царський двір, Зимовий палац, а у  ньому — типового придворного, підступну і  разом з тим  улесливу людину, котра  "... рухається і  пишається, наче мавпа; жартує й  говорить, як римська Цитерія (богиня краси і  любов ); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон..."

По завершенні  другого року курсу філософії він в  серпні 1745р. одночасно  із  Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де перебував до 1750р. Упродовж  1745—1750рр. Г. Сковорода відвідав Будапешт, Братиславу, Відень, Прагу, Галле, імовірно, Італію. М. Ковалинський в  своєму життєписі мислителя стверджує, що в процесі  власних  європейських подорожей Сковорода "намагавсь знайомитись найдужче із  людьми, що були надзвичайно  славні чемністю і  знаннями". На думку Дмитра Чижевського, він познайомився у  Німечинні із  творами філософів-містиків й  пієтистів, що вплинуло на формування його філософських поглядів.

У листі до власного  учня Михайла Ковалинського він писав: "Пусть также всегда живут у  твоей душе и такие слова Плиния — потеряно то время, которое ты не употребил для учебы".

Після повернення 1750р. до Києва Г. Сковорода стає вчителем поетики в  Переяславськім колегіумі.

Щиро радів: зараз  в  нього самого, ще студента, будуть власні  спудеї, й  навчатиме він їх наскоками світлої, любої серцю поезії. Й навчатиме по-новому: не римуванням сухої латини, не за застарілим підручником Кониського, котрого  він вже  не взяв з  собою із академії. Розчарував його рукописний курс поетики викладача Пилипа Гошкевича, запроваджений у  Переяславському колегіумі, здавалося б, недавно — у  1742 році. Усе й  ж сама замшіла схема викладання: предмет, форма, різновиди  і  корисність поезії; поняття: фабула, метр, вірш, пісня; жанри: елегія, лірика, епіграма — трепетного чуття самого поетичного слова тут не чулося.

А Сковороду уже  захоплювали нові, сучасні ритми і  імена. Й  він вечорами, запаливши свічку у  крихітній келії, складає власний перший трактат: "Розмисел про поезію й  керівництво до мистецтва оної". І мало  звучало нове слово про нову поезію у  класі — не звичайним  воно видалось єпископу Никодиму Сребницькому, відгонило єрессю, відлунювало поваленням авторитетів. Тривала розмова в  пастирському покої Сребницького, перед яким лежав на столі писаний курс "Розмисел про поезію...", завершилася  невдержимим вибухом із  вуст молодого викладача: "Alia res sceptrum, alia plectrum". "Одна річ — пастирський жезл, інша річ — пастуша сопілка", — повторив Григорій й  із  жалем поглянув  на преосвященного. Зеленавий вогник лампадки вихопив з  присмеркової сині колючі очі єпископа. "Хай не живе у  моєму домі той, хто творить гординю", — почув Григорій в  відповідь. Крізь  цей конфлікт Г.Сковорода був вимушений  припинити викладання у  Переяславському колегіумі й  1752р. повернутися до Києво-Могилянської академії, де він розпочав  вчити  теологію в  тогочасного префекта академії Георгія Кониського. Однак  повного курсу теології він не завершив .

1753р. за рекомендацією митрополита Тимофія Щербицького він став домашнім вчителем  в  багатого дідича Степана Томари у  селі Коврай на Переяславщині. Там він прожив до 1759р., навчаючи власного  вихованця — сина Степана Томари Василя.

За рік пихатий виходець з  греко-україно-німецького роду полковник Томара не виголосив до учителя  ні одного слова. А допитливий неслух Василько, навпаки, прикипів до учителя , ловив кожне слово наставника.

Та достатньо  було Григорію раз  спересердя і  разом з тим  простодушно зауважити в процесі  уроку материному плеканцю, що той "мислить, як свиняча голова", — й  у  одну мить найліпший  вчитель " із  швидкістю татарської стріли вилетів з  панського маєтку. Однак  в  змаганні панської пихатості і  людської гідності отримав перемогу  все-таки молодий вчитель . Не минуло і року, як гордий Томара розпочав  вишукувати студента Сковороду, а знайшовши , умовляв  на усяких умовах повернутися до маєтку, до сина, котрий  кожного дня  плакав за учителем . Нарешті  Сковорода повернувся у  Коврай, однак  уже  "без договору, без умов" із  паном Томарою, адже  ж повернувся він до власного  учня Василя, котрого  ще 5  років потому вчив античної мудрості, музики, поезії й  людської достойності. Наука "любомудрія" виховувала юнака, разом з тим  збагатила духовно і  1-го  у  селі Ковраї вчителя.

Уроком добра, людяності і моралі на усе  життя стало для Василя Томари учительське  слово Сковороди, в  чому він й висповідався в  листі до учителя  6 березня 1788 року, уже  піднявшись на звичайну  для козацької старшини сановну висоту у Санкт-Петербурзі: "Люб'язний мій вчителю  Григорій Савич! Або  пригадаєш  ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю, здатне , і  не нещасного, однак  внутрішньо такого, що більше  потребує  у  пораді, ніж коли був із  тобою. О, якби Господь вмовив  тебе пожити із  мною! Якби ти мене раз  вислухав, дізнався, то б не втішився  власним  вихованцем. Або  дарма  я на тебе сподівався? Якщо ні, послугуйся і  відпиши до мене, як  мав змогу  би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода? Прощай й  не пожалій ще раз  в  житті виділити крихту твого часу і  спокою давньому учню  твоєму — Василю Томарі ". Дай Боже кожному із  нас на схилі літ отримати таку сердечну вісточку від учня, друга, близької людини!

1759р. Г. Сковорода на запрошення білгородського єпископа Іосафа Миткевича прибув на Слобожанщину, де він упродовж  десяти років (до 1769р.) викладав поетику, етику, синтаксиму й  грецьку мову в  Харківському колегіумі. Саме там він познайомився із  учнем цього колегіуму Михайлом Ковалинським, дружба із  яким мала величезний вплив на його подальше життя й  спричинилася до появи  його значної латино-мовної епістолярної спадщини. Юнак не відразу прийняв власного  учителя , він не смів й . думати, що гідний його дружби, хоч  із  захопленістю, подивом й  повагою ставився до способу його життя і філософських ідей. 

Тільки  чудесне видіння, що наснилося Ковалинському, переконало його у  необхідності скоритися долі. Він сприйняв зустріч із  Сковородою не як раціональний життєвий факт, а як зумовленість. Тільки  коли Ковалинський "пришел во видения и откровения Господня", оця  дружба піднялася на вершини містичної дійсності.

Сковорода спрямовував  Ковалинського в  його філософському пошуку, ділився власними думками, учив  філософії як практичній моралі, писав листи, сповнені участю.

Справжнім щастям для філософа стала дружба, й  у  учню  він бачив власне  продовження. Дружба, — писав Сковорода, — "мое единственное утешение и мое сокровище, ее я ценю больше, чем пирамиды, мавзолеи и другие царские памятники". Однак  світ, що не упіймав  Сковороду, відібрав найбільш коштовніше для учителя  — найбільше  обдарованого учня.

М. Ковалинський був першим біографом Г. Сковороди. Після смерті власного  учителя  він описав його життєвий й  творчий шлях в творі "Життя Григорія Сковороди" (1794—1795рр.). В  харківський період життя Г. Сковорода написав славнозвісні "Байки харківські", вступні лекції-проповіді до курсу етики — "Прокинувшись, побачили славу його" й  "Хай цілує мене поцілунками уст власних !" (1765—1766), а теж трактати й  діалоги під назвою "Вступні двері до християнської добронравності" (1766), "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (до 1767), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767).

У Харкові Г. Сковороду знали як людину вчену, котра , однак , відзначалася скромним життям. Він носив пристойний, однак  простий одяг, був невибагливим в  їжі,спав не більше чотирьох годин, виглядав бадьорим, поміркованим, виявляв прихильність до убогих; "мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів". Беззаперечно відхиляв усі пропозиції прийняти чернечий сан, відповідаючи на них в  достатньо  різкій формі: "Хіба ви хочете, аби я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко й  будьте ченцями!" В процесі  власного  викладання у  колегіумі й  занять з  власним  учнем М. Ковалинським він особливо наполягав на необхідності вивчення давніх мов й  читання античної і  середньовічної спадщини. Його улюбленими письменниками були Плутарх, Філон Александрійський, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник й  найперше Біблія. Здобуття людиною знань, вивчення давньої культури й  священних текстів Г. Сковорода розглядав як засоби для її самозосередження, її втечі від юрби, котра  в  власну  чергу уможливлює для людини перехід до наступного, кульмінаційного етапу у  її освіті, її духовному становленні — переображення "зовнішньої" тілесної людини в  людину "внутрішню", духовно багату.

Щодо містики у  житті філософа, не можна не згадати описаний Ковалінським із  спогадів Сковороди факт містичного переживання, що трапився із  ним на 48 році життя. Це був 1770 рік. Сковорода уже  3-й  місяць перебуває у  Китаєвській пустелі в  власного родича Іустина: "Вдруг приметил у  себе внутренне движение духа непонятное, побуждающее его ехать из Киева. Видя нерасположение Иустина к отпуску его, пошел он у  Киев к приятелям попросить, чтобы отправили его у  Украину. Те удерживают: он отговаривается, что ему дух настоятельно велит удалиться из Киева. Между сим пошел он на Подол, нижний город у  Киеве, пришел на гору, откуда сходят на Подол, вдруг, остановясь, почувствовал он обонянием такой сильный запах мертвых трупов, что перенесть не мог и тот час поворотился домой. Дух убедительно погнал его из города, и он направился у  путь на другой же день. Крізь  две недели у  Охтырке получили известие, что у  Киеве моровая язва, о которой у  бытность его и не слышно было и что город заперт вже ".

Коли Сковорода довідався про це, його охопило переживання, що наклало відбиток на подальше життя філософа. "Сердце его дотоле почитавшее Бога аки раб, оттоле возлюбило его аки друг". В  серпні 1764р. Г. Сковорода прибув до Киева, де він знову-таки ж таки відмовився від пропозиції ченців Києво-Печерської лаври прийняти чернецтво. "Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, — відповів він їм, — достатньо  й  вас, стовпів неотесаних, в  храмі Божому". (М. Ковалинський. "Життя Григорія Сковороди ").

Свідок даної  зустрічі Михайло Ковалинський передає подальші слова Григорія Сковороди: цим привітанням старці замовкли, а Сковорода, дивлячись на них, продовжував: "Ризо-ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зчарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомствами, протекціями, вигодами, втіхами й  святинею, й  найбільше  нещасна остання. Блаженний, хто святість серця, себто  щастя власне , закрив не ризою, а волею Господньою!" Занімілу сцену "стовпів неотесаних" порушив лише  дзвін, покликавши ченців на молитву. Відмовився Г. Сковорода й  від здобуття високих світських посад. Таку власну  життєву позицію він так обґрунтовував харківському губернаторові Євдокиму Щербиніну: "Світ, — казав він, — згадує  театр: щоб  зобразити у  театрі гру із  успіхом й  похвалою, то приймають  ролі за здібностями. Дійова особа у  театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це й  після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти в  театрі всесвіту  вдало жодної особи, окрім  низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю значення  вибрав, взяв  й  задоволений". Так філософ, опираючись спокусам всесвіту , обстоював власну творчу й  особисту свободу.

1769 р. крізь  недоброзичливе відношення  до нього новопризначеного білгородського єпископа Самуша Миславського Г. Сковороду було звільнено із  роботи в  Харківському колегіумі. Із  того часу й  до особистої  смерті він вів життя мандрівного філософа, відвідуючи Лівобережну Україну, Приазов'я, Воронежчину, Курщину, Орловщину. Це був найбільше  плідний період його творчості. Саме тоді він завершив збірку "Сад божественних пісень", написав власні  вирішальні філософські трактати, діалоги й  притчі: "Діалог, або ж  Розмова про давній світ" (1772), "Розмова п'яти дорожніх про істинне щастя у  житті" (1773—1774), "Кільце" (1773—1774), "Розмова, названа Алфавіт, або ж  Буквар миру (1774), "Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)" (1775—1776), "Жінка Лотова" (1780—1788), "Боротьба архистратига Михайла із  сатаною про це: легко бути добрим" (1783), "Суперечка біса із  Варсавою" (1783—1784). "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назв; його — Потоп зміїний" (1791). В  його житті розпочинається  практично  тридцятирічний період подорожування, аскетичного зречення від всіх  спокус світського життя. Відмовляючись від бажання влаштуватися у  житті Сковорода остаточно переносить власне  життя в  внутрішні виміри, стає мандрівником — перелітним птахом.

Посох мандруючого — це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту й  відправлявся усе далі і  далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадок й  декілька  підшивок робіт — ось із  чого складалося усе  його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.

Бути мандрівником, відчувати себе у  цьому світі мандрівника й  дивитися на усе  довкола , як дивиться випадковий перехожий — означає  залишатися байдужим до всього , що трапляється на шляху, розуміти, що усе це як виникло  на мить, так крізь  мить усе й  зникне, переконатися, що немає в  світі нічого вічного і  постійного, що усе тече й  зникає. Йому постійно йти необхідно  у невідомі далечіні, пам'ятаючи про останню мету, про рідну домівку, де чекає втомленого мандрівника спокій вічних субот!

Він не знає ніяких пристрастей, для нього нема нічого тут, а усе  є  там, по ту сторону майбутнього. Мандруючи фізично, Сковорода метафізично входить в  себе, повертається у  дім власний  й  віднаходить  власну  внутрішню сутність.

Поза тілом, вище тіла хотів би існувати  філософ, він хотів би існувати  трансцендентним життям, не мати ніякої власності, навіть тіла власного . Саме тому  що той, кого гнівить вага минаючих речей, не здатне  бути вільним й  духовним.

Для нього головним було бути, а не мати, саме тому  що щира досконалість людини не у  тім, що вона має, а у  тім, якою вона є. В 1775р. Сковорода спробував повернутися до праці в  Харківський колегіум, однак  це йому не вдалося. Упродовж  останнього року власного  життя він перебував в  с. Іванівці.

1794 він відвідав власного  друга М. Ковалинського на Орловщині, подарував йому частину власних  рукописів.

Помер Сковорода на світанку в  неділю 9 листопада 1794 року у  селі Іванівка зараз  Сковородинівка) у  маєтку знайомого поміщика Андрея Ковалевського на Харківщині".

Вже  четверте вік  широкими просторами України — по селах й  містах, тінистих гаях й  жайворонкових полях , по колегіумах й монастирях, й  ю університетах й  академіях й  навіть по придворних майданах — мандрує, опираючись на посох з  навершям в вигляді різьбленого крота, людина з  саквами крізь  плече, в котрих  вмостилися Біблія й  флейта, й  із  привітною до усіх посмішкою на вустах.

Людину у  білій домотканій одежі, під крислатим брилем скрізь радо зустрічають й  садовлять на покуті. Примружено пізнавати гостя і допитуватися, звідки й  куди йде, не потрібно : на Слобожанщині, у  усій Україні добре знають мандрівного мудреця Сковороду, одразу розуміють, що це й  є "старчик Григорій", раніше навіть не бачивши його.

Це засвідчив сам Сковорода в  листі до власного  друга Федора Івановича Диського, написаному 1787 року, в  повню останнього осіннього місяця: "Іван, батько твій, в  сьомому десятку віку цього у  62-му році) уперше  глянувши на мене, полюбив мене. Він ніколи мене не бачив. Почувши ж ім'я, вискочив й , наздогнавши на вулиці, мовчки дивився мені у  обличчя і  припадав, мовбито пізнаючи мене, таким милим поглядом, що донині в  дзеркалі моєї пам'яті він мені наче живий. Воістину прозрів його дух перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко провиджує симпатія. Це зараз сповнюється його пророцтво!.. " І. 'я Григорія Сковороди ми більше пов'язуємо із  полтавською землею — козацьким містечком Чорнухи, де він народився, із  стольним градом над Дніпром й  Києво-Могилянською академією, де вчився спудей Григорій, з  древнім Переяславом, де молодий викладач ламав старі канони піїтики, з  північною столицею — Санкт-Петербургом, де альтист Сковорода співав в  придворній капелі, з  селом Коврай на Черкащині, де поет заклав "Сад божественних пісень", й  навіть із  угорським виноградарським містечком Токай, звідки жадібний до новітніх знань юнак робив неодноразові мандрівки до університетів Європи. Адже за роки, проведені у  оцих  місцях, Сковорода сформувався як поет, музикант, філософ, педагог, як людина українського бароко. Однак  несправедливо те, що далеко не повною мірою ми осягли другу половину життя Сковороди, котру  він провів на Слобожанщині — у  Харківській губернії, у  сусідніх містах Білгороді, Курську, Орлі й  навіть в  південному Таганрозі. Тож хоча  частково заповнимо цей пробіл... В  1759 році, після завершення домашнього вчителювання у  маєтку Степана Томари у  селі Коврай, Сковорода, як це не одноразово  бувало у  його житті, лишився  на роздоріжжі: повертатися у  богословський клас академії або ж  і  далі продовжувати вдосконалюватися у  педагогічній праці. Однак  де й  як? Розрада прийшла від старшого друга, архімандрита

Миколаївського монастиря, що на Білгородщині, Гервасія Якубовича, котрого  Григорій знав ще по Переяславському колегіуму, де гой був консисторським писарем. За порадою Гервасія Якубовича бєлгородський єпископ Іосаф Миткевич, котрому  підлягала харківська парафія, власним  указом по консисторії "повеліває студенту богословських наук Григорію Сковороді бути вчителем  піїтики у Харківському колегіумі".

Слобожанський колегіум, відкритий в  1726 році при Покровській церкві, став першим доступним для дітей всіх  станів училищем. "Всестановий" навчальний заклад швидко міцнів матеріально й  духовно. Розташувався колегіум в  єдиному на той час в  Харкові кам'яному будинку, його обіймав великий фруктовий сад на схилі до річки Лопань. Єпископ Єпіфаній Тихорський подарував колегіуму власну  бібліотеку. Після смерті президента святійшого Синоду, письменника і  значного  книголюба Стефана Яворського його бібліотека з  609 творів була передана Харківському колегіуму. За позолоченими шкіряними обкладинками вироїли власні  думки Арістотель й  Сенека, Діоген й  Ціцерон, Бекон й  Декарт, Гассенді й  Вольф, виткали власне  красномовство Гомер й  Езоп, Софокл й  Оповідій, Горацій й  Апулей, поруч на полиці вишикувалися богословні твори: шестимовна "Biblia poliglota", "Молитва Господня" більше  як на 100 мовах...

Он до котрого  навчального закладу потрапив Сковорода! Радів: котра  добра переміна у  його житті... Замість одного учня, як казали у  Ковраї, "збалуваного матір'ю сина", він зараз  має цілий клас — аж 39 учнів , й  усі  вони із  обширної Слобожанщини й  не "пестуни долі", а вихідці із  простих сімей — сини священиків, козаків, обозних, посполитих. Сковорода швидко знайшов із  школярами  спільну мову, радісно і  натхненно викладав правила високого віршування. Й  при цьому залишався строгим, вимогливим педагогом. В кінці  навчального року він ставить двадцять одному учню оцінку "понят." — себто  "понятлив", а вісімнадцяти, на жаль, "не понят."

При цьому, засвідчив сам Сковорода, жоден спудей протягом року "не бежал", як це часто траплялось в  тодішніх школах, навіть в Києво-Могилянській академії. Навпаки, студенти щиро полюбили власного  викладача, котрий  знав не лише  піїтику, а і  добре грав, співав, водив їх на прогулянки над левадною Лопанню, в  тісний гай на горі за фортечними стінами. Словом, студенти боготворили професора Сковороду. Уперше  називаю Григорія Савича професором — слідом за знаним  сковородознавцем початку XX вік Володимиром Ерном, котрий  представив його "професором грецької мови", погоджуюся із  моїм сучасником, ректором Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Іваном Федоровичем Прокопенком, котрий  поіменував Сковороду у сьогоднішніх посадових ієрархіях професором Харківського колегіуму".

За синодальною інструкцією викладачами колегіуму могли бути або ж  висвячені на священиків, або ж  ченці. Штатський Сковорода в міщанському сюртуку виглядав "білою вороною" поміж  чернечого викладацького гурту. А єпископ Іосаф Миткевич, знаючи талант Сковороди, бачив його у  майбутньому ректором колегіуму. Й  він крізь  Гервасія Якубовича запропонував Сковороді прийняти чернечий стан, а із  ним й  "честь, славу, достаток в  усьому  й , на його думку, щасливе життя".

Громом поміж  ясного неба пролунала відповідь молодого учителя : "Невже ви хочете, щоб  й  я примножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко і  ченцюйте! А Сковорода визнає чернецтво — у  житті незажерливому, при малому достатку, повстиманості, позбавленні усього  непотрібного для того, щоб  набути найпотрібніше, у  запереченні усіх  забаганок, щоб зберегти себе самого у  цілісності, у  приборканні самолюбства, щоб  краще втілювати  заповідь кохання  до ближнього, у шуканні слави Божої, а не людської". Луна сковородинської відмови чується й  крізь  вік ... Таким чином , прощай, колегіум! Осів за 39 верст від Білгорода, в  селі Стариця, поміж  густих лісів, крейдяних гір й  чистих джерел, там, де зливаються річки Стариця й Сіверський Донець. Однак  ж душа залишилася у  колегіумі, з  жвавою, допитливою молодцю... Й  коли навесні 1762 року старицький самітник відвідав колегіум й  ще і  зазнайомився з  вісімнадцятирічним Михайлом Ковалинським, дружба із  яким зав'яжеться на усе  життя, то не встояв перед пропозицією того ж таки Іосафа Миткевича зайняти "посаду учителя , котру  зажадає". Й Сковорода радо взявся вести клас синтаксими і  зверх того викладати грецьку мову, теж вчив  юнаків співати по нотах в  супроводі органа.

Так в  вчительських трудах, в  "спорідненій праці" минає рік, другий — й  знову-таки у  житті Сковороди із 'являється неждане однак "... Чим тісніше горнуться до учителя  школярі , тим неприязнішими стають косі погляди колег в  рясах. Надто уже вирізнявся Сковорода поміж  них свободою думки, чистим життям й  неприйняттям обрядового криводушшя. Що мав в  відповідь, дізнаємося із  листа Сковороди до Василя Максимовича: В. , друже мій, гадаю, повірите, котрих  злісних я маю "оглагольників". Якби вони мені приписували звичайні беззаконня, ще стерпно було б. І ці немилосердники таким необмеженим дихають на мене "язиковредієм", що, окрім  виняткового моєї натури псування, від них проповіданого, роблять мене душогубцем або ж  єретиком, й  із  даної  причини забороняють підкомандним власним  слухати мої бесіди..."

А єпископ Порфирій Крайський, котрий  обійняв парафіяльний престол після смерті Іосафа Миткевича, прямо-таки виходив з  себе, зачувши ім'я Сковороди, настроював проти нього ректора колегіум Іова Базилевича. "Оглагольники" і  "пустомудрі" і  другого разу ви тіснили Сковороду із  колегіуму. Із  жорстким єпископським присудом не погодився харківський генерал-губернатор Євдоким Щербині прихильник ремесел й  мистецтв, й  коли крізь  3  роки при колегіум відкрилися "додаткові класи" для підготовки цивільних спеціалісті запропонував Григорію Сковороді вести у  них курс катехізису. І Сковорода не був би Сковородою, коли б не уніс  до накоченого десятиріччями курсу катехізису творче начало й  власне  розумінь моральних заповідей. Він пише цикл лекцій, котрі  зве цілком по світськи: "Вступні двері до християнської добронравності". 1 вийшло що "сковородинські двері" вели не у  похмурий світ церковних догм й  обрядів, а кликали молодь в  царину оновлених істин, критичного розуму, світлого духу. В  своєму "десятисловії" Сковорода не віднаходить  місця навіть для головної християнської молитви "Отче наш" Легко здогадатись, що чекало єретика Сковороду із  таким тлумаченням християнської моралі. Новоприбулий єпископ Самуїл Миславський, процензурувавши лекції Сковороди, "обурився на нього із  гонінням". Й  Сковорода залишає колегіум, на цей раз назавжди. Вільний мисле ник вступає на вільний шлях просвітника рідного краю, навчителя усіх  людей... Й  ось вже  четверте вік  кожен на життєвому шляху зустрічає Сковороду на власний  розумовий погляд й  душевний лад. Статечний селянин, шанобливо вклонившись, підводить до гостя-підлітка: "Напророч моєму синові "сродну" хліборобську долю..." Теперішній студент-вагант хвалиться продовженням сковородинської європейської мандрівки — перельотом за знаннями за океан, по усьому  всесвіту . Рідний Сковороді обіднілий вчитель  шукає прикладу і  підтримки у  життєвому аскетизмі освіченого блукача. Ошалілий політик кидається до гостя за моральною підтримкою в  передвиборчому змаганні із  опонентом, котрий  також  — о диво! — вважає себе послідовним сковородинцем. "Новий українець", наперед вимальований Григорієм Сковородою як той, що "непристанно стягает грунта, строит свой дом на новый манер и для чинов углы панские трет", уклінно випрошує в  мудреця очищення і  виправдання, снів без кошмарів.

Усі просять благословення і  прощення в  "старчика Григорія". Всіх  добрим словом вітає Сковорода, й  не усіх  прощає. Має на це право. За власним  моральним взірцем він й  досі, як сказав ще в початку  позаминулого вік  Олександр Хиждеу, стоїть в нашому житті, "як самотня гора у  степу". А уже  в кінці  вік  двадцятого Олесь Гончар 27 січня 1992 року записав в  своєму щоденнику: "Нормальне життя людства скінчилося десь років 200 саме тому , у  сковородинські часи. Наближаємось до останнього Божого суду або  уже  навіть вступили у  його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агонії роду людського, аморальності, бездуховності". Письменник-гуманіст правий: "Льодовиковий період" людства розгортається на наших очах — удушливий смог бездуховності, тотальна аморальність, криваві розбори поміж  капіталами, державами, релігіями, наростаюча агонія роду людського,гнітючий сон розуму...

І лише  Сковорода не стуляє очей, в  день власного  народження й  повсякчас кличе нас: "Прокиньтеся! Вас чекає нова Земля й нове Небо! — Прислухаємося, почуємо Сковороду..." (За матеріалами інтернет-видань).

Питання:

— То що ж, на вашу думку, мав на увазі Григорій Сковорода, заповідаючи написати на своїй могилі "світ ловив мене, та не піймав"?

Світ у розумінні Сковороди

Світ в  розумінні Сковороди — це спосіб життя тогочасного суспільства, принцип стосунків поміж  людьми, глибока соціальна нерівність.

"Світ, — писав біограф Сковороди Ковалинський, — словом й  ділом переконував його, що щастя людське у  саме тому , аби мати усього  доволі: дуже багато  чого їсти і пити, розкішно одягатися й  у  розвагах веселитися. Сковорода один розпочав  говорити йому: аби бути істинно щасливим, те усе  не потрібне, адже  обмеження бажань, відхилення надлишку, приборкання прихотливої волі, трудолюбивість, здійснення  власного  обов'язку не за страх, а за совість — суть, шлях до щастя".

Григорій Сковорода цінував відвертість, скромність, свободу. Він мав добру й  щиру вдачу, глибоко співчував стражданню людей, зневажав багатство. Згадаймо його перебування в  придворній капелі. Цариця рясно  нагороджувала талановитих співаків. Його, ймовірно , чекала доїш пастуха Олексія Розумовського або  бандуриста Григорія Любистка (імператриця нагородила їх великими маєтками), однак він залишив Петербург, аби існувати  у  істині". В  життєписі Сковороди вже  згадуваний М. Ковалинський наводить надзвичайно  дуже багато  подробиць, котрі  виразно змальовують просте й  скромне життя мудреця: "Одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из земли, плодов и молочных приправ, употреблял оную ввечеру, по захождении солнца; мяса, рыбы не вкушал не по суеверию, но по внутреннему своего расположению; для сна отделял от времени своего не более четырех часов у  сутки; вставал до зари и, когда позволяла погода, всегда ходил пешком за город прогуливаться на чистой воздух и у  сады", всегда весел, бодр, легок, подвижен, воздержан, целомудр; всем доволен, благодушествующ... словоохотен, где не принужден говорить из всего выводящий нравоучения, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных, утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их...").

Григорій Сковорода був всебічно обдарованою людиною — письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності і  середньовіччя, володів кількома мовами — латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською.

Мандруючи Україною й  світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями других  народів, вкраплював в  власні твори враження від спостереженого й  почутого. Й  найперше українці зобов'язані поважати  Григорія Сковороду як філософа-мислителя, котрий  вважав, що основним предметом філософії є людина, її внутрішній світ й  роботу , інтереси й  прагнення, здоров'я й<

Бесіда:

1. Одним з  свідчень мудрості Сковороди і глибини його творів є їх афористичність. Не одна крилата фраза пішла мандрувати по всесвіту  із  його писань.
2. Випишіть із  підручника визначення поняття "афоризм". Прочитайте афоризми Сковороди і прокоментуйте їх.

Прочитайте біографію Г. Сковороди, вміщену у підручнику, та запишіть у зошити основні дати життя письменника.