Конспект уроку: Нова українська література. Суспільно-історичні обставини наприкінці XVIII ст. Духовне поневолення нації. Життя народу — художнього зображення. Актуальність фольклорної традиції. Розвиток фольклористики, етнографії. Основні художні напрями

Організація вивчення нового матеріалу

Становлення нової української літератури в контексті національного відродження народу. Суспільно-історичні умови.

Духовне життя українського народу у  останні десятиріччя XIX ст. проходило у  складних суспільно-історичних умовах. Українські землі були пошматовані сусідніми державами. Після 1654 р. Лівобережна Україна й  Київ перебували у  складі Московської держави, пізніше перетвореної у  Російську імперію, Правобережжя до 1793 р. входило в склад  Польщі, а згодом приєдналося до Росії. В результаті поділів Польщі поміж  Росією, Австрією й  Пруссією Галичина у  1772 р. відійшли до Австрійської імперії. В склад  імперії Габсбургів із  1775 р. входила Буковина, а на Закарпатті із  XI ст. порядкували угорські феодали.

Російська держава, котра  володіла найбільш значною  частиною українських земель, вже  із  центра  XVII ст. стала грубо порушувати Переяславську угоду, всяким чином  обмежувати українську автономію. Із  1709 р. при українських гетьманах постійно перебували царські резиденти, уважно наглядаючи за їх  діяльністю. Побудована  у  1722 р. так звана Малоросійська колегія стала заправляти всіма справами у  Україні. Впродовж  наступних десятиріч проводилася послідовна політика знищування решток козацького самоврядування. Й  хоча  в  1750 р. було відновлено гетьманство на Лівобережній Україні, однак  царизм руками останнього гетьмана Кирила Розумовського повністю ліквідував специфічні форми адміністративного й  військового ладу Гетьманщини.

Восени 1764 р. Катерина II відновила роботу  Малоросійської колегії, президент котрої  граф П. Румянцев назначається  генерал-губернатором Лівобережної України. Так назавжди було ліквідовано Гетьманщину, військовий і територіально-адміністративний устрій, а натомість Лівобережжя й  Слобожанщина поділилися на намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Харківське.

Оскільки в результаті  російсько-турецької війни 1768—1774 pp. було проголошено так названу  незалежність Кримського ханства (а, насправді , його васальну залежність від Росії), царизм перестав звертати увагу  на Запорожжя як вагомий  форпост в  боротьбі проти турецько-татарської агресії. Саме тому  у  1775 р. російськими військами було підступно зруйновано Запорозьку Січ, а її гетьмана Петра Калнишевського довічно ув'язнено. Із  приєднанням Правобережної України здійснюється  нова адміністративна реформа, покликана уніфікувати систему управління у  усій імперії й  зміцнити самодержавно-поліцейську владу. В  1796 р. формується Малоросійська у  складі Полтавщини й  Чернігівщини), Слобідсько-Українська, Київська, Волинська й  Подільська губернії. Трошки пізніше на українському Півдні із  раніше проголошеної "Новоросії" створюють Катеринославську, Таврійську і Миколаївську пізніше реорганізовану у  Херсонську) губернії. Вся адміністративно-виконавча влада у  губерніях здійснювалася призначеними царем губернаторами, а у  повітах — справниками. В  1837 р. повіти поділилися на стани, очолені поліцейськими приставами, котрі, опираючись  на закони імперії, жорстоко придушували усякий непослух.

Приєднані до Австрії західноукраїнські й  складова польських земель були виділені у  "Королівство Галіції й  Лодомерії" із  центром в  Львові. Східна, українська, складова краю була розподілена  на 12 округ, до неї на правах окремої округи входила Буковина із центром в  Чернівцях.

Ліквідація національної автономії на Лівобережжі супроводжувалася новим закріпаченням селянства. Царський уряд цинічно розтоптав права "козацького народу", котрий , за Переяславською угодою 1654 p., мав бути навіки вільним. 1783 р. на Лівобережжі й Слобожанщині царським указом було юридично оформлено кріпосне право поміщиків. Катерина II роздала власним  фаворитам десятки тисяч десятин землі на приєднаному українському Півдні і  Південному Заході. Новоспечені феодали стають повноправними власниками місцевого населення. Вчорашні  козаки попадають  в  кріпосницьку залежність й  від російських поміщиків, й  від власної старшини. Селянам не дозволяється  переселитися на нові місця, починаючи із  1797 p., офіціально  установлюється триденна панщина, однак  кріпосники часто  селян працювати повний тиждень. Закріпачені люди позбавляються абияких прав.

Соціальні і  національні притиски  підневільного селянства приводять до загострення класової боротьби. В  другій половині XVIII ст. на Лівобережжі росте  кількість "шукачів козацтва", себто  тих недавно вільних хліборобів, що опинилися у  кріпосницькій залежності. На Правобережжі в  1768—1769 pp. розгорнулося дуже козацько-селянське повстання, що називалось  Коліївщина. Цей рух виявив талановитих ватажків — Максима Залізняка, Івана Ґонту, Семена Швачку, Івана Бондаренка, Василя Шила, Остапа Лепеху, імена і  діяння котрих  оспівані у  усній народній поезії. В  Карпатах активно діяли опришки, загонами котрих  керували Олекса Довбуш, Іван Бойчук.

Протести закріпаченого селянства проти феодальної сваволі не затихали й  у  XIX ст. Кріпаки підпалювали поміщицькі маєтки, відказувалися  ходити на панщину. Знаменитим  керівником антикріпосницького руху на Поділлі став Устим Кармелюк, загони котрого наводили жах на панство протягом 10-х — початку 30-х років. Неврожаї визвали  селянські заворушення на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині. Хоча  вияви непокори буди багаточисельними , однак  їх ізольованість стихійність, неорганізованість приводили до того, що вони дуже швидко  придушувалися каральними органами властей. Усе  ж антифеодальна боротьба розхитувала засади  самодержавної-кріпосницької системи стимулювала народження настроїв незадоволення й  протесту теж середовищі других класів і станів українського суспільства.

Вітчизняна війна 1812 p., переможний похід звитяжної російської армії у  країни Західної Європи, де боротьба проти гніту над людинок розгорталася більше  активно, сприяли наростанню вільнодумства у  передових колах дворянства. "Вольтергенські ідеї", роботу  О. Радищева котрий  ще у  1790 р. сколихнув суспільство гострим осудом кріпосництва й  царського деспотизму, покликали до рішучих дій прогресивно настроєну дворянську молодь. В  Росії з'являється  декілька  таємних політичних товариств — "Союз порятунку" (1816—1817), "Союз благоденства" (1818—1821), Південне товариство (1822—1825), Північне товариство (1822—1825), в котрих  обговорюється питання запровадження у  Росі конституції, скасування кріпосного права, встановлення республіканської форми правління. Ці ідеї проймають проект конституції "Руська правда" (написаний П. Пестелем), котрий , на жаль, не був закінчений.

Значну значення  у  Україні відіграла роботу  Південного товариства Його центром був Тульчин на Поділлі. Окрім  Тульчинської, були організовані Кам'янська й  Васильківська управи товариства. Із 'їзди керівників товариства відбувались в  Києві. В  1825 р. Південне товариство зливається із  Товариством об'єднаних слов'ян, яке діяло у  Україні із  1816 р. Зразу ж після придушення в  грудні 1825 р. повсталих солдатів в  Петербурзі відбулося заворушення Чернігівського полку на Київщині, яке теж закінчилося трагічно.

Хоч озброєна акція революціонерів-дворян не увінчалася перемогою, однак  їх роботу  мала неперехідне роль . Стратою п'ятьох найактивніших лідерів декабристського руху — П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна й  П. Каховського, засудженням на каторгу, засланням в  Сибір ще сотень революціонерів, позбавленням їх дворянства й  військових чинів, відправленням більше  4000 солдатів на війну по загарбанню Кавказу царизм сподівався створити у  імперії атмосферу страху й  отже  запобігти подальшим виступам проти самодержавної-кріпосницької системи. Однак  вийшло навпаки — декабристський рух дав поштовх дальшому розвитку визвольної боротьби. Передові громадські діячі високо оцінили перший організований революційний виступ, закликали власних сучасників наслідувати справу декабристів. О. Пушкін присвятив засланцям волелюбне послання У  Сибір", О. Герцен назвав декабристів людьми, викованими із  чистої криці, а Т. Шевченко — "споборниками святої волі".

Революційні ідеї декабристів поширилися поміж  інтелігенції: з'явився  політичний гурток студентів в  Харківському університеті, вільнодумство захопило прогресивних викладачів й  студентів Ніжинської гімназії вищих наук. В  30-х роках ідеї відновлення незалежності Польщі поширюються поміж  польських освічених кіл Галичини, Волині, Поділля, Київщини. В. 1839 р. було розстріляно керівника організації "Співдружність польського народу" Шимона Конарського. Було заарештовано практично  усіх  учасників підпільних польських товариств в  Київській, Волинській й  Подільській губерніях, відправлено на каторгу, віддано у  солдати, вислано із  України.

З кінця 30-х років на визвольну боротьбу проти самодержавства піднімається нове покоління революціонерів, починає розгортатися рух різночинців. Зрозуміло, що перебіг всіх  оцих  подій, суспільні настрої епохи більшою або  меншою мірою визначали особливі тенденції українського літературного процесу, відбивалися у  художній творчості.

Фольклористика

Процес становлення української літератури нерозривно пов'язаний із  фольклористичними дослідженнями, адже останні підводили наукову основу до кристалізації концепції про можливість творення письменства живою мовою народу.

Ще у  1571 р. чеський науковець  Ян Благослав в  своїй рукописній граматиці вмістив українську пісню "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?". В  виставі релігійної драми польського автора Якуба Гаватовича, здійсненій 1619 р. у  Кам'янці Струмиловій на Львівщині, дві інтермедії були основані на українських гумористичних оповіданнях. В  1625 р. у  польській транскрипції було видано пісню про козака й Кулину, а у  1684 р. у  одному із  рукописних збірників вміщено думу "Козак Голота". Зберігся рукописний збірка прислів'їв й приказок, укладений українським поетом кінця XVII — початку XVIII ст. Климентієм Зиновієвим. Дуже багато  українських пісень фіксуються у  незліченних рукописних пісенниках невідомих осіб.

На межі XVIII й  XIX ст. українська народна поезія дедалі частіше приваблювала упорядників російських пісенників — Василя Трутовського, Івана Прача й  ін. Німецький філософ й  фольклорист І. -Г. Гердер (1774—1803) відзначив природжені музичні здібності українців, багатство мотивів й  постатей  української народної лірики. В  власний  збірка "Голоси народів в  піснях" (1778—1779), виданий німецькою мовою, він включив й  українські пісні.

Зростання національної свідомості українців зумовило зростання  цікавості  освічених кіл до духовного життя власного  народу. Саме на цій хвилі виник  перший збірка української усної поезії "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819), упорядкований філологом й  журналістом Миколою Цертелєвим (Церетелі) (1790—1869). Фольклорист записав на Полтавщині дев'ять дум й  одну пісню, котрі  виконувались місцевими кобзарями. Оскільки твори особистими  темами торкалися подій Хмельниччини, М. Цертелєв в передмові зазначав, що українські кобзарі, як стародавні рапсоди, оспівали народних героїв, а виконувані ними думи передали й  могутній дух народу, й  його поетичний геній.

Значний внесок в  становленні фольклористики зроблений Михайлом Максимовичем (1804—1873). Вже  перший його збірка "Малороссийские песни" (1827) вражав жанровою розмаїтістю зібраних творі тут були думи, пісні — обрядові, історичні, козацькі, жіночі. Вченні вважав збирання і  друкування фольклорних творів справою, необхідною для розвитку національного мистецтва. Такий підхід М. Максимовича до вивчення усної поезії виявився і  при виданні ним збірника "Украинские народные песни" (1834), де пісні були розміщені отже , аби показати шлях історичного буття народу. В  передмові до "Сборника украинских песен" (1849) фольклорист акцентував на винятковому значенні пісні у  громадському і  особистому житті людей

Протягом 1833—1836 pp. вийшло шість випусків збірника "Запорожская старина", упорядкованих Ізмаїлом Срезневським (1812—1880) Тут були надруковані історичні пісні й  думи, правда, із  деяким редагуванням, доповненнями й  змінами, внесеними фольклористом. Усе ж публікація усної творчості, пов'язаної із  козацьким минулим, сприяла глибшому розумінню старовини, виробленню норм літературної мови.

У збірнику "Малороссийские и червонорусские народные думы и песни" (1836), упорядкованому Платоном Лукашевичем (1806—1887), були вміщені приклади  й  східно-, й  західноукраїнського фольклору, що було ще одним промовистим свідчення єднанні  духовного життя нашого народу.

Польський фольклорист Вацлав Залеський (1799—1849), що виступав під псевдонімом Вацлав із  Олеська, видав в  Львові зібрання "Пісні польські й  руські люду галицького" (1833), у  котрому  польською транскрипцією було надруковано біля  600 українських пісень, записаних в  різноманітних  місцевостях Галичини. Інший польський науковець , Жегота Паулі (1814—1895), видав двотомний зібрання  "Пісні руського народу у  Галичині" (1839, 1840), куди було включено і  чимало пісень з  збірника М. Максимовича " Малороссийские песни", що наочно показувало спільну основу народних творів, записаних по обидва боки кордону.

Західноукраїнський етнограф й  мовознавець Йосип Лозинський (1807—1889) упорядкував польською транскрипцією збірка "Руське весілля" (1835). В  ньому було зібрано галицькі весільні пісні. В  передмові до книжки дослідники прокоментували фольклорні твори, пов'язані із  весільним обрядом. У  альманасі "Русалка Дністровая" (1837), виданому діячами "Руської трійці", було виокремлено розділ "Пісні народні", котрий  об'єднав колядки, гагілки, ладкання, думи й  думки, балади — твори не лише  різноманітних  жанрів, що свідчило про розмаїття усної поезії Галичини, а і  багаті власною  образністю й  ідейним пафосом.

Про неперехідне роль  української народної поезії точно сказав М. Гоголь: "Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, котра  розкриває усе  життя народу..."

Новаторське продовження бурлескно-травестійної традиції

Характерною особливістю другого етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів у  других європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-тревестійної течії, її домінуюча значення  протягом довгочасного часу у літературному процесі.

Як відомо, теорія класицизму поруч із  такими "високими" жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування і функціонування "низьких" жанрів, приміром  комедії і  віршованої сатири. Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об'єднувала у  єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, котрі , у  власну  чергу, зумовлювалися соціальними пороками й  абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини і  середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів даної  художньо-стильової течії властиві поєднання епічних присутність  сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб'єктивність й  пристрасність у  оцінках й  характеристиках зображуваного) й  драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, присутність  діа- й  полілогічних форм в  змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.

Вершинним досягненням української художньої традиції попередньої доби є "Ене'їда" І.  Котляревського. Разом з тим  поема — визначне явище літератури просвітительського реалізму, адже ж тут картини реального життя й  побуту українців відтіснили на задній план бурлескне зниження оригіналу.

Нечуваний успіх поеми І.  Котляревського викликав цілу хвилю її наслідувань. Звичайно, П. Білецький-Носенко ("Горпинида, або Вхопленая Прозерпина"), К. Думитрашко ("Жабомишодраківка"), П. Кореницький ("Вечорниці"), С. Александров ("Вовкулака") теж намагалися зображувати українську реальну реальність , однак , на жаль, їх  твори, виконні в  цьому ж жанрі, не піднялися до ідейно-художнього рівня "Енеїди". І. "сміховина на москальський лад" (Т. Шевченко), котра  була притамані "Енеїді", в  їхніх поемах взяла верх над реалістичними тенденціями.

Справжніми продовжувачами традицій "Енеїди" виявили се» П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, JI. Бровиковський, прозаїк й  драматург Г. Квітка-Основ'яненко, а такс Р. Андрієвич, П. Котлярів, К. Тополя, С. Писаревський, котрі зуміли підпорядкувати бурлескні прийоми і  образи реалістичним в  просвітительському дусі, реалістично-сентиментальним й  навіть романтичні тенденціям. Саме на оцих  шляхах відбувалися нові художні пошуки.

Синкретизм художньо-стильових течій

Запізнившись в  своєму становленні, нове українське письменство змушене було інтенсивно пройти ті етапи, якими раніше й  протягом тривалішого часу пройшли інші європейські літератури. Не випадково, ще українській літературі найперших  десятиріч XIX ст. здійснюється  об'єднані  різноманітних  стильових течій — від бурлескно-травестійних, класицистичних, просвітительсько-реалістичних до сентиментально-реалістичних, преромантичних й  романтики, навіть реалістично-критичних.

Синкретизм художньо-стильових течій зумовлювався теж могутні впливом просвітительського ідейного руху, котрий  відбивав боротьбу передових суспільних сил Європи проти анахронічних інституцій феодальної системи, проти усіх  її антигуманних породжень, правопорядку настанов. Діячі цього руху під просвітительством убачали "не тількі поширення освіченості, знань, а і  освіту в  розумінні громадянсько- і  морально-етичного виховання, утвердження нового світогляду, "істинних" ідей про світ, суспільство, людину — на противагу "хибним ідеям", передсудам й  забобонам старого всесвіту ".

Саме художній реалізації таких ідейних настанов відповідав пафос названих течій й  стилів, адже ж він давав можливість письменникам не лише  висміювати, осуджувати, викривати вади кріпосницького суспільства, антигуманність абсолютистської державної системи, а іі поширювати ідеї природної рівності людей, підносити нові суспільні і естетичні ідеали. В  цьому зв'язку літератори могли спиратися на морально-етичний і естетичний досвід народу, узагальнений у  усній поезії. Вже  у  "Енеїді" І.  Котляревського наявне органічне поєднання фольклорно-міфологічного образного мислення із  літературними реалістично-просвітительськими тенденціями, причому подібні  підходи до переробки античної епопеї грунтувалися на широкій бурлескно-травестійній основі. За спостереженням сучасного дослідника, виразні сліди міфологічних уявлень, що "простежуються у  епопеї Вергілія, виявляють типологічну подібність до найдавніших форм пізнання всесвіту , що, як й  у  кожного народу, склалися й  у  давньослов'янських племен в  сиву давнину і дійшли в фольклорі й  міфологічних уявленнях до нових часів. Певна складова їх так або  інакше відбилася й  у  "Енеїді" Котляревського, котра  тісно зв'язана із  народним світосприйняттям" .

І у  поемі І.  Котляревського, й  у  творах цього жанру його наслідувачів гумористичне трактування окремих сторін дійсності химерно переплелося із  її побутово-етнографічним змалюванням, що давало підстави П. Житецькому ("Энеида" Котляревського и древнейший список ее у  связи с обзором малорусской литературы XVIII века", 1900) й  А. Шамраєві ("Проблема реалізму у  "Енеїді" І. Котляревського", 1952) відносити 1-шу  українську поему до етнографічного реалізму.

Просвітительський аспект реалістичного змалювання життя у  байках П. Білецького-Носенка, П. Гулака-Артемовського, П. Писаревського теж характеризується використовуванням бурлескних прийомів, гумористичної образності. Таке поєднання різнородних прийомів встановило  жанрову своєрідність цілої групи оповідань й  повістей Г. Квітки- Основ'яненка, котрі  ми сьогодні називаємо бурлескно-реалістичними ("Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень", "Конотопська відьма").

Прагнення Г. Квітки-Основ'яненка утвердити позитивні образи людей із  народу, встановити їх  багатий внутрішній світ, показати нещасливу долю дівчат-селянок й  разом з тим  продемонструвати широкі можливості української мови привело до створення сентиментально- реалістичних повістей ("Маруся", "Козир-дівка", "Сердешна Оксана", "Божі діти"). Зазнав перший український прозаїк й впливів романтичної естетики, про що засвідчує  його повість "Ганнуся", оповідання "Перекотиполе", нарис "Предания о Гаркуше". Звертання Г. Квітки-просвітителя до нових прийомів зображень доводить, що романтизм як художній метод приваблював його власними можливостями розкривати незвичне в  поведінці людини.

Поєднання реалістичних, сентиментальних й  преромантичних підходів до моделювання дійсності притаманне й  творам української драматургії — "Наталці Полтавці" І.  Котляревського, "Любці" П. Котлярова, "Купала на Івана" С. Писаревського, "Чарам" К. Тополі, "Чорноморському побиту" Я. Кухаренка. Однак  не завжди бурлескні елементи впліталися в  твори органічно.

Про живучість художніх традицій засвідчує  теж те, що, скажімо, у  творчості 1-го  українського романтика Л. Боровиковського наявна велика  кількість байок й  "прибаюток", написаних в  просвітительсько-реалістичному дусі. Різностильовий характер має й  спадщина Г. Квітки Основ'яненка, де знаходимо п'єси російською мовою, написані відповідно до вимог класицистичної поетики ("Приезжий из столицы", "Дворянские выборы", "Шельменко — волостной писарь", "Шельменко-денщик"). українську реалістично-просвітительку прозу із виразними бурлескними, сентиментальними, навіть преромантичними тенденціями, російськомовні романи "Пан Халявський" й "Походження Столбикова", в котрих  вже  можна помітити ті риси, що характеризували явища нового літературного напряму, котрий складався у  центрі  XIX ст.

Широкий в  художньо-стильовому аспекті діапазон української лірики — від бурлескно пародійованих од Горація, здійснених П. Гулаком Артемовським, і гумористичних од І.  Котляревського "Пісня князю Куракіну" й  К. Пузини "Малоросійський селянин", фейлетонних куплетів В.  Масловича, жартівливого вірша С. Писаревського "Писулька до мого братухи Яцька...", просвітительських послань-роздумів П. Гулака- Артемовського "Справжня добрість", "Супліка до Грицька Квітки", "Здоров був із  празником, мій любий Олексію!" до інтимної пісні К. Думитрашка "До карих очей" ("Карії очі, чорнії брови"), сентиментального переспіву Л. Боровиковського "Подражаніє Горацію", елегій В. Забіли "Не щебечи, соловейку", "Гуде вітер вельми у  полі", романтичних медитацій М. Петренка із  циклу "Небо" й  "думок" А. Метлинського, задушевних зразків пейзажної й  психологічно-особистісної лірики, створених М. Шашкевичем, Я. Головацьким, О. Афанасьєвим-Чужбинським.

Протягом декількох  десятиріч нова українська літератури створила розмаїту жанрову систему, впевнено вийшла на шляхи розвитку європейського мистецтва слова. Знаменно, що у  цей час розпочалося літературно-культурне відродження й  у  Галичині. Художня творчість М. Шашкевича, Я. Головацького, І.  Вагилевича органічно влилася у  загальний потік українського літературного життя. Заявили про себе нові естетичні тенденції ще  й  у  письменстві Закарпатської України: наприклад, уже  у  30-х роках Василь Довгович написав низку віршів "руською" мовою, котрі  ще до їх надрукування поширилися як народні пісні.

Процес становлення нової української літератури відбувався у  тісному взаємозв'язку із  розвитком других  літератур Центральної Європи. Українські письменники опрацьовували античні теми й  причини , переспівували, перекладали твори російської, польської, чеської, сербської, німецької літератур, освоювали художній досвід, нагромаджений іншомовними авторами, творчо розвивали новітні західноєвропейські естетичні віяння. Так було підготовано міцні засади  для дальшого художнього прогресу українського національного письменства. Українська література виходила на шляхи розвитку європейської культури).

Підготуйте стислу інформацію про суспільно-історичний контекст становлення нової української літератури, повторіть прізвища найвизначніших письменників цього часу.