Конспект уроку: Іван Котляревський." Енеїда"(скорочено). Творчість І. Котляревського — новий етап у розвитку національного самоусвідомлення. Драматург і театральний діяч. Історія створення "Енеїди". ТЛ: травестія, пародія, бурлеск.

Мобілізація уваги учнів

Поезія І. Франка "Котляревський" 

Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Криком ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала, — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас.
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Котляревський незалишив  якихось літературно-естетичних декларацій або  теоретичних трактатів, однак  самі його художні твори свідчать, що письменник вмисно  вийшов на шляхи творення української національної літератури. Він бажав повернути  українське письменство на прогресивних естетичних засадах, піднести живе народне слово до того рівня, на котрому  воно знаходилося  у розвинених європейських культурах. Ці важкі завдання він вдало виконав.

Автор "Енеїди" й  "Наталки Полтавки" вмисно  відстоював  правду життя у  мистецтві. Трактування теми народу, характер зображення відносин  поміж  простими людьми й  представниками привілейованих верхів й  їх прислужниками, ідейний пафос творів, ті тенденції, до котрих  письменник направляв  власних  читачів й  глядачів, характеризують Котляревського як передову людину власного часу. Зрозуміло, що критицизм письменника в  ставленні до панства, чиновництва, духівництва, симпатії до знедолених  трудівників зумовлювалися й  новими віяннями громадської думки кінця XVIII — початку XIX ст., впливом ідей європейського Просвітительства й засвоєнням народних поглядів на місце людини у  суспільстві, на її етику і  мораль, зафіксованих у  усній поезії.

Зовнішністю власною  Котляревський був примітний: високий зростом, стрункий, чорнявий, із  енергійним, моложавим обличчям, на котрому  ледь-ледь були помітні сліди віспи, вдумливим, гострим поглядом карих очей, із  привітною посмішкою на вустах. У  останні роки власного  життя він запустив для себе  пишні козацькі вуса. Одягався на службу у  чорний сюртук, в  святкові дні із 'являвся у армійському мундирі й  трикутній шляпі із  чорним султаном.

Письменник до останніх днів мешкав в  батьківському будиночку, де на сволоці було вирізано старослов'янською у 'яззю рік спорудження — 1705. Жив Котляревський просто, скромно. В  вітальні — канапа, декілька  ломберних столиків й  стільців. На стіні висіли портрет господаря, дві картини майстрів фламандської школи, подаровані гравюрні зображення прихильників його таланту — полтавських вельмож М. Рєпніна й  В.  Кочубея. Поміж картинами — старовинний годинник, на циферблаті котрого  були зображені Адам й  Єва близько "дерева пізнання добра й  зла". На підвіконнях в  глиняних вазонах росли кімнатні рослини.

Буваючи у  гостях, Котляревський цікаво розповідав, цитував уривки із  віршів поетів, жартував. Захоплював людей бувальщинами із пережитого, спостереженого. Котляревського знали й  щиро любили практично  усі  полтавці.

Громадсько-культурна і літературна діяльність І.П. Котляревського

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. у  сім'ї  канцеляриста магістрату. Мати — родом з  родини  козака Решетилівськоі сотні Полтавського полку.

Полтава у  другій половині XVIII ст. була невеликим полковим містом, що не надзвичайно  відрізнялося від навколишніх степових сіл. Біленькі житла , покриті  соломою, із  призьбами і ґанками, ховалися у  зелені вишневих садків. Із -за дерев виглядали, красуючись, лише  передні стіни, на котрих  веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев'яні різьблені одвірки і коники, розмальовані віконниці. Близько  у 'їздів в  місто розмірено помахували крилами численні вітряки. А над тихою Ворсклою хилилися задумливі верби, за річкою зеленіли просторі луки, оточені блакитними стінами гаїв.

Дитинство парубка  минуло поміж  чарівної природи полтавської околиці. Напівзруйновані вали й  насипи навівали поетичні, чарівні уявлення про минуле. У  уяві хлопчика оживали почуті від дорослих легендарні перекази і оповідання про татарські наскоки й  шведську навалу, про героїчні подвиги козаків. Картини мальовничої природи, народні обряди й  звичаї, стихія народної поезії, багатство і  красота  рідної мови — ось найперші й , звичайно, найсильніші чинники в  формуванні естетичних почуттів підлітка, джерела розуміння прекрасного.

Ніяких відомостей про початкову освіту Котляревського до нас не дійшло. Однак  у  біографічних матеріалах про письменника часто натрапляємо на догадки авторів, котрі  можна прийняти. Напевне, першою школою парубка  було навчання грамоти в  дяка. Сучасники залишили чимало конкретних свідчень про цю найпоширенішу у  ті часи школу. Як згадує знаний  письменник Г. Данилевський, навчання було  в  хаті дяка, де окремі столи складали певний клас: "буквар, часослов й  псалтир". В  1-му  класі лише  читали; писати ж починали із  другого класу — спершу розведеною крейдою на провоскованих випалених чорних дощечках, а пізніше  вже  чорнилом на папері. Із  третього класу набиралися бажаючі у  особливий "ірмолойний клас", де навчали церковного співу — взимку у  тій же хаті, а навесні на свіжому повітрі під покровом. Найхарактернішою ознакою даної  школи був неймовірний гамір в процесі  занять, адже ж кожен із  30—40 школярів  класу на увесь  голос читав або  співав щось власне .

Котляревському прийшлося, певне, пройти увесь  тернистий шлях дяківської мудрості із  її зубрінням й  обов'язковими "субітками", про що поет писав у  "Енеїді" й  часто із  гумором розповідав в  колі знайомих. Дяківська школа розчинила перед хлопцем двері семінарії, де Котляревський перебував протягом 1780—1789 pp. Як для того часу семінарія давала достатньо  широку освіту: у  ній, окрім  богословських предметів, викладалися історія, географія, математика й  особливо дуже багато  уваги приділялося вивченню мов. Студіювання давньогрецької і римської літератур, ознайомлення із  новітніми російською і західноєвропейською літературами пробуджували у  семінаристів цікавість  до художнього слова, сприяло виробленню естетичних смаків і уподобань.

Оскільки за вимогами курсу шкільної піїтики семінаристи зобов'язані були займатися віршуванням, то саме тут Котляревський виявив неабияку пристрасть, виділявся поміж  школярів  умінням до усякого слова майстерно добирати вдалі, часто дотепні рими, за що і був прозваний власними приятелями римачем. Саме у  ці роки він захопився творами Вергілія, вправлявся в  переробці окремих строф "Енеїди" в  гумористичному дусі.

Енергійного, дотепного, кмітливого юнака не надзвичайно  приваблювала попівська ряса, й  він, не закінчивши повного курсу семінарії, залишив її. Декілька  років служив в  штаті а саме  Новоросійської канцелярії, працював протоколістом Полтавської дворянської опіки, а у  1793 р. розпочав  вчителювати в  поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині.

Котляревський вивчав побут, звичаї, обряди народу. Часто його, переодягненого по-селянському, можна було зустріти на досвітках і вечорницях, де він прислухався до гострого, дотепного слова, записував прислів'я, приказки, легенди і  перекази. Тут, в  гущі народного життя, у  період захоплення народною мовою і  усною поезією остаточно кристалізувались естетичні погляди Котляревського, сформувався задум "перелицювати" рідною мовою античну епопею.

Саме у  цей час він щиро полюбив власну  вихованку Марію, однак , діставши відмову від її батька, золотоніського поміщика, залишив учителювання й  став кадетом розташованого на Полтавщині Сіверського полку.

Дванадцять років (1796—1808) Котляревський перебував на військовій службі. Карабінерний пізніше  драгунський) полк, в  котрому  він служив, був укомплектований головним чином  солдатами-українцями й  сформований на основі колишніх козацьких полків. Й  і дислокований полк протягом довгого  часу був у  Україні. Таким чином , Котляревський й  у  ці роки постійно перебував в  колі тих інтересів й  сподівань, якими жив український народ, що, зрозуміло, позитивно позначалося на його праці над "Енеїдою". Полтавські спостереження й  враження лягли теж у  основу іншого твору поета — "Пісні князю Куракіну" (1804). В  складі (тверського полку Котляревський приймав участь  в  задунайському поході російської армії в процесі  війни із  турками у  1806—1807 pp. Він виявив особисту хоробрість у всіх  найважливіших операціях воєнної кампанії — при облозі й  здобутті Бендер, в  боях за Ізмаїл. Відзначився Котляревський теж в  переговорах із  буджацькими татарами, переконавши їх не чинити опору російським військам й  мирно приєднатися до Росії. За вміле здійснення  дуже складного  дипломатичного доручення його було нагороджено орденом. Насамкінець 1807 р. Котляревський був переведений в  Псковський драгунський полк, дислокований в  Литві, в початку  1808 р. подав в  відставку, а крізь  декілька  місяців в  чині штабс-капітана залишив військову службу.

Котляревський зібрав багатий матеріал, що стосувався армійських "порядків" (зловживання по службі, казнокрадство, аморальність офіцерів, пиятика), й  усі  ці враження використав у  останніх частинах "Енеїди", що уже  мала нечуваний успіх в  читачів. Відомо, що 2  найперших , неповних, її видання із 'явилися без відома і  дозволу автора у  1798 й  1808 p., а, окрім  того, поема поширювалась у  рукописних копіях. С. Стеблін-Камінський в  біографії письменника відзначав такий факт, як запрошення запорожцями, що жили після зруйнування Січі за Дунаєм, Котляревського до себе за "старшого", коли довідалися, що він той, "хто скомпонував "Енеїду".

З Литви Котляревський на якийсь час приїхав в  Полтаву, а невдовзі , за взірцем багатьох дворян, поїхав до Петербурга, сподіваючись віднайти  там службу. Втім без протекції не так просто було влаштуватися провінціалові в  столиці, й  невдовзі Котляревський повертається до рідного міста, де дістає скромну посаду наглядача себто  завідуючого) місцевого Будинку виховання дітей бідних дворян. Цей навчально-виховний заклад було засновано із  ініціативи і  за проектом російського письменника В.  Капніста, що виконував деякий час обов'язки директора училищ Полтавської губернії. Котляревський практично вів тут господарство, піклуючись про забезпечення дітей усім необхідним. Як вихователь, він підтримував гуманістичний напрям освіти, дбав про розвиток природних здібностей дітей. Потрібно сказати, що поміж  його вихованців — відомий  український математик М В.  Остроградський. В  зв'язку із  вторгненням французьких військ в  Росію Котляревський 1812 р. сформував 5 і  козацький полк, а після завершення  війни продовжував працювати у  Полтаві на тій же посаді. Сучасники характеризували його не лише  як дбайливого вихователя, а і  як організатора культурного життя в  місті. Він влаштовував аматорські вистави із  участю вихованців, виконував комічні ролі у  п'єсах Я. Княжніна, котрі  ставилися на домашніх сценах. Чотири роки (1818—1821) в  житті Котляревського позначені щирою дружбою із  М. Щепкіним, із  ініціативи автора "Наталки

Полтавки" й  "Москаля-чарівника", уперше  поставлених в  1819 р. на полтавській сцені, наприклад, із  участю М. Щепкіна, російського актора було викуплено із  кріпацтва. Драматичні твори Котляревського знаменували початок нової доби у  історії української драматургії і  театру.

Демократизм Котляревського сформувався під впливом умов, за котрих  прийшлося йому торувати власний  творчий шлях. Ще із молодих літ він ознайомився із  народним гумором й  сатирою, із  українською бурлескною поезією XVIIІ ст. Не мала змогу  не захопити його творчість українського мандрівного філософа, володаря дум освічених людей Г. Сковороди. Котляревський зазнав ще впливу декабристських ідей. В  1821 р. він був обраний почесним членом "Вільного товариства любителів російської словесності", у  котрому  тоді ще  перебували поети-декабристити і  літератори, ідейно близькі до них,— Ф. Глінка, К. Рилєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, О. Корнилович. На засіданнях товариства неодноразово читалися уривки із  "Енеїди" Котляревського. У  останні роки життя Котляревський перебував в  взаєминах із  багатьма діячами української й  російської культури. Він листувався із  знаним перекладачем "Іліади" Гомера російською мовою, колишнім вихованцем Полтавської семінарії М. Гнєдичем. До славетного полтавця як знавця українських звичаїв й  обрядів, історичного минулого зверталися етнографи й  публіцисти.

Своїми порадами Котляревський допомагав ученим-історикам, приміром  Д. Бантишу-Каменському, авторові "Истории Малой России". Письменник спілкувався із  знаним  російським істориком М. Погодіним. В процесі  зустрічі 1837 р. із  І.  Срезневським із  болем й смутком говорив Котляревський про відсутність глибоких досліджень із  української історії, про недалекоглядність юристів, про невміння літераторів користуватися багатствами української народної поезії. По свідченням  І.  Срезневського, Котляревський "прямо на очах ожив", коли дізнався про намір співрозмовника збирати перли усної творчості. "Сам говорив практично  усе  по-українському. Погляд його, до того спрямований колись  недовірливо, колись  холодно, оживився, слова полилися рікою, й  декілька  разів шановний старець відкашлював власний  сміх, власні  красномовні періоди". В процесі  даної  зустрічі Котляревський передав О. Срезневському рукописи власних  п'єс. Наступного року "Наталку Полтавку" було надруковано у  харківському "Украинском сборнике", й  письменникові навіть пощастило побачити власну  драму у  альманасі незадовго до смерті. В  ці ж роки Котляревського відвідав знаний  російський етнограф В.  Пассек. Їхня розмова ще  стосувалася питань вивчення української старовини. "Він прийняв мене надзвичайно  привітно, — згадував вчений, — й , не звертаючи уваги  на хворобу, котра  помітно не давала йому спокою, жартував й  розпитував про мої подорожі". Етнограф подарував літньому письменникові власну  працю "Подорожні записки" (1834), у якій чимало місця відводилося описам України.

Гостем автора "Енеїди" бував й  М. Гоголь. Оскільки в  російського письменника цікавість  до поеми Котляревського був надзвичайно сильним, він, перебуваючи в  Полтаві, скористався нагодою, щоб  особисто познайомитися із  її автором.

Сучасники залишили цікаві свідчення про Котляревського, його щоденні заняття і інтереси. "Під скромною простотою українця, згадував С. Стеблін-Камінський, — Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням. Будучи засновником в усіх  заходах, давав тим, що зверталися до нього, добрі і  корисні поради й  по змозі допомагав, покриваючи усі  дії особистої доброчинності присмерком таємниці". Простота й  щирість, чесність й  безкорисливість, душевність й  приязнь характеризували відношення  письменника до простих людей.

Останні 3  роки життя, коли хвороба усе  дужче дошкуляла, Котляревський не працював. Помер він на сімдесятому році життя 10 листопада 1838 р. Поховали письменника там, де він заповідав: під розлогою тополею над Кобеляцьким шляхом, що прямував в  милі серцю вільні, широкі степові простори.

Пародія (грецьк. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — один серед  жанрів фольклору і художньої літератури, власне гумористичний або  сатиричний твір, у  котрому  імітується творча манера письменника задля осміяння її як не відповідної новим мистецьким запитам. Інколи пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання, хоча  не необхідно її плутати із бурлеском і травестією, котрі  мають дещо відмінні характеристики. Запровадив Пародію еллінський письменник Гіппонакт (помер в 530 р. до н.е.). Це був поширений жанр у  античну добу: "Циклоп" Еврипіда — пародія на "Одіссею", "Жаби" Аристофана — на трагедії Еврипіда і ін. Звертався до пародії М. де Сервантес ("Дон Кіхот"), Е. Роттердамський ("Похвала глупоті"), Ф. Рабле ("Гаргантюа й Пантагрюель"), Дж. Світ ("Мандри Гуллівера") і ін. Вагоме місце посідає пародія у  українському фольклорі славетний ; "Лист до турецького султана" й  т.п.); поширилася вона у  часи "низового бароко" в  творчості "мандрівних дяків", а пізніше — І.  Котляревського, П. Білецького-Носенка, В.  Самійленка, В.  Еллана (Блакитного), Юрія Клена і Л. Мосендза, відомих за спільним псевдонімом Порфирій, Горотак, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, А. Крижанівського і ін.

Бурлеск (італ. burlesque від burla — жарт) — вид комічної, пародійної поезії і драматургії, генетично пов'язаний із  народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності поміж  змістом й  формою. Найраннішим зразком  Бурлеску уважається "Батрахоміомахія" — сутичка жаб й  мишей, пойменованих за аналогією до персонажів й  "Іліади" Гомера. Бурлеск набув популярності в європейських літературах XVII—XVIII ст., особливо в  зв'язку із  тенденцією пародіювання І. "Енеїди" римського поета Вергілія (70-19 pp. до н.е.), започаткованою французьким поетом П. Скарроном. У  Україні бурлеск найповніше s розкрився в  героїчній поемі І. Котляревського "Енеїда" (1798—1809; повне видання — 1842 р.) й  достатньо  часто пов'язувався із  "Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак" російського поета М. Осипова, котра  писалася у  ті ж роки (1791—1808), хоча  І.  Котляревський мав свої  творчі джерела, відсутні у  російській літературі, спирався на традиції низового бароко, досвід "мандрованих дяків", учнів -"бакалярів", на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, "нищенські" вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп і т.п. ), поєднуючи їх з  набутками європейської бурлескної культури. Разом з тим  І.  Котляревський відійшов від "двотекстовості" П. Скаррона, А. Блюмауера або  М. Осипова, взалежненої від Вергілієвого твору до семантичної автономної однотекстовості, у  якій усувалися присутність Вергілія. Головним чинником тут уважається  Й  національна руїна, знищування Запорозької Січі, асоційоване із  трагедією Трої. Сміхотворна культура допомогла українству вижити, саме тому  вона, набувши бурлескних ознак, поширилась в  новій українській літературі (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Глібов, С. Руданський і ін).

Енеїда

— Над "Енеїдою" Котляревський працював біля  30 років із  перервами). 3  перші складові  вийшли із  друку у  1798 p., четверта — у  1809 р. п'ята — у  1822 p.; повністю твір завершено у  1825—1826 рр., а видано у  1842 р. уже  після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався із  досвіду власних  попередників. Близькими до обраного ними жанру були різдвяні і великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени, котрих  нагадують окремі картини "Енеїди", її стиль, гумор. З'явилась  "Енеїда"на грунті творчості Сковороди, бурлескної і сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів і інтермедій до шкільних драм, таких творів, як "Плач київ ських монахів", віршів Івана Некрашевича. Напевно, Котляревській: читав твір Опанаса Любисевича "Вергілієві пастухи, в  малоросійськії й , кобеняк переодягнені". В  роки написання "Енеїди" Котляревському безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії Миколи Фонвізіна, Василя Капніста. Однак  усе  це були впливи побічні. Головні джерела "Енеїди" реальна реальність  того часу і усна народна творчість.

Котляревський із  уст кобзарів, лірників не одноразово  слухав живу історіи власного  народу, у  історичних й  побутових піснях чув биття його вічно живого серця, власних  троянців-козарлюг зустрічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, й  полках, котрі  формував на Дунаї, на церковних картинах талановитих, хоча  й  безіменних, українських живописців, читав про їх  звитяжні походи у  козацьких літописах.

Пригадаймо, що незадовго до написання "Енеїди", в  1775 рот за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків у  образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків й  відновити притлумлену царизмом національну гордість українського народу, його прагнення до волі і самостійності.

Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Або  ж можна і  далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір й  розпочав  писати "мужичою", себто  народною мовою. "Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались й  — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу із  наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, однак  із  найперших  сторінок їх  гнів минув — вони розпочали  сміятися". Правда, народну мову зустрічаємо у  нашій літературі і  до Котляревського: у  інтермедіях, сатиричних віршах, однак  там народна мова була засобом пародії, низького стилю, адже  для "високих" літературних жанрів її вважали непридатною. "Непридатною? Ні! — рішив  в  якусь благословенну мить великий полтавець,— Оця мова годиться й  для найвищих стилів!"

Терміни

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір з  серйозним або  героїчним змістом і відповідною формою переробляється в  твір комічного характеру із  застосуванням  панібратських, жаргонних зворотів).

Робота у  групах. Школярі  гуртуються  у  4 групи, й  кожна отримує конверт із  текстом й  відповідне завдання.

I група — "Біографія". Складіть таблицю життєвого шляху І.  Котляревського в  хронологічній послідовності. Розкажіть про життєвий шлях І.  Котляревського.

II група — "Літературознавці". Випишіть з  літературознавчого словника довідкову інформацію про подібні  літературознавчі терміни: травестія, пародія, бурлеск. Зумійте розтлумачити їх роль  власним  однокласникам.

III група — "Військовознавці". Випишіть тезами ключові  моменти у  житті І.  Котляревського в процесі  12-річного перебування на військовій службі. Підготуйте доповідь.

IV група — "Дослідники". Проведіть дослідження І.  Котляревський як письменник, громадський діяч, людина". Підготуйте виступ.

Повторіть відомості про життєвий і творчий шлях І. Котляревського; вивчіть літературознавчі терміни.

Ознайомтеся із коротким викладом змісту поеми Вергілія.

Прочитайте такі розділи "Енеїди":

• початок мандрів Енея
• Еней у пеклі
• Еней на березі Тибру
• оплакування вбитих