Конспект уроку: Осип Турянський: Поза межами болю. Загальнолюдські мотиви і гуманістичні цінності. Біологічні інстинкти і духовна воля до життя. Ідея перемоги духа над матерією. Гуманістичний, життєствердний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість і всеохопність

Лiтературна творчiсть О. Турянського, котрого дехто із критикiв намагався показати як одного із найхарактернiших представникiв «української модерни», починалася цiлком традицiйно для українського прозаїка. У iдейно-тематичному плані його раннi оповiдання спiвзвучнi новелiстицi В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича. Захiдноукраїнське село із його безпросвiтною темрявою й нуждою, трагедiями щоденного життя — ось коло тих проблем, якi хвилювали i молодого О. Турянського.

Один із найвражаючих прозових творів ранньої стадії українського модернізму був створений 1917 року далеко за межами України, на італійському острові Ельба, у таборі для полонених австрійських солдатів. Авторові цього твору на короткий час випала доля стати найвідомішим українським письменником поміж німецьких літераторів й інтелектуалів.

Це повiсть-поема «Поза межами болю». Глобальний кривавий злочин iмперiалiзму, яким була 1-ша свiтова вiйна, із немалою художньою й гуманiстичною пристрастю був розкритий в багатьох творах прогресивних письменникiв обох коктинентiв. Достатньо эгадати романи «Вогонь» А. Барбюса або «На захiдному фронтi без змiн» Е.-М. Ремарка й iн. Поважне місце поміж них займає твiр О. Турянського за силою враження, високим сплавом iдейного змiсту i художньої форми. «В найшляхетнiшому змаганнi народiв досягнути і роздiлити найвищi цінностi людства у царствi свiтової лiтератури,— вказано в пiслямовi до вiденського видання твору,— рiдко котрий сучасний поет написав такий сильний, такий iдейно глибокий i оригiнальний твiр, як автор «Поза межами болю». Якби цей твiр написав не поет, лише людина, що пережила змiст цiєї книжки власним власним духом i тiлом, то оця нечувано трагiчна подія була б сама собою не звичайним людським документом «ганьби наших часів». Коли ж проте ми тут маємо дiло із поетом, в котрого об’єднана сила духу із силою слова, коли це людина, котрої серце переповнене почуттям й добротою, тодi його твiр—це акт душi, вицвiт людського духу— це твiр свiтової лiтератури».

Яким чином i усяке визначне мистецьке явище, твiр «Поза межами болю», попри свiй загальнолюдський, направлений у майбутнє змiст, є iдейно-полiтичним документом власної епохи. У ньому вiдображено проблематику кiнця світової вiйни i найперших повоєнних рокiв, коли передова частка європейської iнтелiгенцiї достатньо чiтко усвiдомлювала собi, яким нечуваним злочином проти людства була розв’язана iмперiалiзмом вiйна.

О. Турянський виступав проти вiйни із усiєю переконанiстю iнтелiгента-демократа, що вийшов iз селянської маси, котра набільше потерпіла. Вiн i сам був не лише учасником вiйни, а і зазнав жорстоких випробувань.

Ще одна особливiсть антивоєнного спрямування повiстi-поеми «Поза межами болю» заключається у саме тому, що це був, за одностайним визнанням критики, протест без протесту. Це означає, що О. Турянський таврував вiйну не в формi безпосереднiх публiцистичних виступів, а художньо: розвитком сюжету, змалюванням персонажiв, розкриттям їхнiх думок, висловлювань i, зрештою, усiх героїв твору. «Отим-то і висока художня форма «Поза межами болю», що у ній нема ні слiду якоїсь буденної, журналiстичної тенденцiї, як це буває у багатьох iнших творах»,— писав в пiслямовi до вiденського видання повiстi критик Роберт Плен. На антивоєнний пафос твору працює вся змальована автором картина. Семеро полонених, що волею слiпого воєнного випадку опинились поміж зими у горах Албанiї i один по одному (за винятком автора) вмирають вiд виснаження, голоду і холоду, власним життям й смертю, усяким власним помислом, порухом затьмареної стражданням свiдомостi виносять грiзний присуд тим, хто кинув людство в страшну безодню вiйни.

О.Турянський розвiнчує iмперiалiзм як такий. Вважаючи 1-шу свiтову вiйну несправедливою, вiн далекий вiд того, аби стати на бiк якоїсь однiєї із воюючих держав або певної їх групи. Автор, починаючи повiсть-поему короткою iсторичною довiдкою про зимовий вiдступ сербської армiї пiд натиском австро-нiмецьких вiйськ, трактує загибель в цьому походi сорока п’яти тисяч бранцiв як вияв нелюдської i безглуздої жорстокостi війни взагалi. Зрештою, в творi йдеться про сам iсторичний факт, очевидцем котрого був письменник. Адже пiд час цiєї великомасштабної воєнної події зазнав особистої трагедiї і О. Турянський. Вiн лиш один iз шістдесяти тисяч, що гинули на моторошному шляху смертi. Втім письменник добре розумів, що голоднi сербськi конвоїри — такi ж жертви вiйни, як i вони, бранцi, що їх погнав монархiчний уряд на братовбивчу вiйну.

Із цього погляду характерна така деталь. Коли один iз полонених забив палицею серба-охоронця i обшукав його кишенi, то виявилось, що у них так само не було нi крихiтки їжi, як i у кишенях полонених. Об’єктивно змальовуючи і оцiнюючи події, О. Турянський акцентує на саме тому факті, що саме серби врятували йому життя.

Не нацiональна ворожнеча, а iдея дружби і братерства народiв надихала О. Турянського у той час, коли вiн писав власну повiсть-поему. Цiєю iдеєю охопленi серця героїв твору. Вона встановлює iхнiй погляд на збурений вiйною свiт i відношення один до одного. Може, не вивадково семеро учасникiв неволi виявились представниками рiзних нацiональностей. 2 із них— автор i Добровський — українцi, Сабо — угорець, Штранцiнгер — австрiєць, Пшилуський — поляк, Боянi i Нiколич — серби.

Самi герої усвiдомлюють власну iнтернацiональну спiльнiсть, котра склалася всупереч намаганням власті iмущих посiяти ворожнечу поміж нацiями:

«Ось тут мiж нами,—озвався Нiколич,—заступленi народи, котрi так себе ненавидять i поборюють. А однак ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче приймати. Ми тут уже здiйснили iдеал братньої прихильносгi i кохання».

Викриття iмперiалiзму i війни в поемi має всезагальний характер. Однак оскiльки герої твору — громадяни австрійської держави, це викриття здiйснюється головним чином на австрiйському матерiалi. У гнiвних iнвективах, проголошуваних бiля згасаючого багаття, герої твору визнають, що численнi, позбавленi усякої мети жертви вояцтва цiсарської Австрiї безглузді. «Яка iдея,—запитує Добровський,— привела нас у албанськi нетри? 45 000 трупiв невинних батькiв дiтей на шляху смертi. Якiй ідеї потрiбнi нашi муки i наша смерть?»

Ненависть Добровського до свiту iмперiалiслiчного здичавіння така немала, що вiн не бажав би повернутися для того, аби існувати у ньому. Якi темнi iнстинкти розбуркує вiйна, демонструє нам розповiдь Добровського про австрiйського капрала: «За що ми боролися? Яка iдея цiєї свiтової війни? Я вам скажу. Ми проламали сербський фронт i сунемо, як море, уперед. На сто крокiв передi мною бачу ось котру картину: на землi лежить сербський жовнiр, а мiй капрал б’є його обома руками раз в раз в лице. Пiдходжу біля i виджу, що серб вже давно мертвий. Розлючений, кричу до власного капрала:

— За що ти б’єш в лице трупа?

— За те,— каже вiн,— що оця сербська собака не має нi сотика у кишенях».

Оце i є iдеали «благородного» австрiйського воїнства. Коло його iнтересiв зводиться до найдикішого мародерства. Й хоча оця сцена викладена у аж надто категоричнiй iнтерпретацiї Добровського, однак у оцiнцi автор із ним не розходиться.

В стражданнях багатьох сотень тисяч людей О. Турянський винить не окремi народи, а тих, в чиїх руках влада, хто вершив долю мiльйонів: капiталiстiв-товстосумiв й їх уряди. «Хай би боги, царi i всi можновладцi, що кинули людство в прiрву свiтової вiйни, перейшли оце пекло мук, в котрому люди караються! Хай би вони самi вiдчули і пiзнали бездонну глибiнь людського страждання! Тодi боги стали б людьми, а люди братами». Конаючи вiд холоду i голоду, герої твору іменують винуватців власного лиха: «Наше тiло пожерли найбільші пани свiту: царi i грошовладцi, а нам оставили тiльки шкуряний мішок iз душею i кiстьми з середини».

Вiйна, полон, засудження вiйськових злочинцiв розбiйницького iмперiалiзму — це реальна iдейно-мистецька плоть повiстi-поеми «Поза межами болю». Однак О. Турянський в своєму творі, крiм оцих, порушував тяжкі фiлософськi, людинознавчi проблеми, якi виходять далеко поза рамки даного конкретного iсторичного моменту. I дякуючи цьому книжка надовго зберiгатиме не тiльки пiзнавальне роль художнього документа певної епохи, а і лишиться злободенною у найстислiшому розуміннi, вiдповiдатиме душевним запитам читачiв.

Основна фiлософсько-моральна проблема твору зводиться до визначення мiсця людини у складному свiтi, що її оточує, i не просто місця, а і позицiї громадянина стосовно рiзних сил: природи, несправедливих соціальних законiв, явищ самого фiзичного iснування людини.

Й повiсть-поема О. Турянського пiдноситься до найвищих злетiв гуманiстичної думки не лиш постановкою, а і способом розв’язання цiєї проблеми. Хоча не пекло людського iснування розкрив перед вами письменник, хоча крiзь якi муки провiв вiн власних героїв, включаючи i найстрашнiше – голодну смерть, однак загальний морально-етичний пафос твору сповнений оптимiзму, що конденсується у афоризмi: «Є сонце у життi», вражаючому тим бiльше, що висловлений устами незрячого Штранцiнгера.

Вся внутрiшня логiка повiстi-поеми переконує, що зiгрiта і одухотворена немалою iдеєю воля людини спроможний стати такою силою, котра у певних межах може змагатися із об’єктивними законами природи. Вiра у ефективнiсть активної позицii людини, хоча би у якiй важкiй ситуацiї вона опинилася, вiра у свiтлi покликання — ось що дає повiстi-поемi О. Турянського особливої iдейно-естетичної цiнностi, невичерпаностi стосовно можливостей впливу на сучасного читача.

Звичайно, оця iдея розкривається не в виглядi абстрактного моралiзування. Письменник будує повiсть-поему так, що сам читач починає усвiдомлювати її. А на це побудовані i спосiб зображення, i розміщення персонажiв, i взаємозв’язок поміж ними, i композицiя твору».

Людинi, як i, зрештою, всякiй iстотi, характерне прагнення до життя. Це — закон природи. Саме воля до життя рухає групкою полонених, якi, здавалося б, за всiма законами фiзiологiї повиннi впасти «на шляху смерті»: «В них вже ледве помітно слiди обличчя. Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили. Лице покрите, може здатися, не шкiрою, лише якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що подібна на плiснь в грибiв».

Убивши конвоїра, семеро полонених вiдiйшли i зупинилися над проваллям. Щоб існувати далi, потрібно перш за усе вогню. А його можна розпалити тiльки одягом котрогось iз них. Й т.п. розпочинається моторошний танець смертi, котрий становать змiст 1-ї складові твору. Одяг вiзьмуть із того, хто першим упаде й не встане. У танцi смертi знайшла свiй вияв стихiйна, практично iнстинктивна воля до життя. Правда, вона уже пiдлягає певнiй моралi: товаришi i не накидаються один на одного, а очікують, коли помре слабший. Напруживши до краю ситуацiю в першiй частинi твору, О. Турянський у другiй вдаєгься до певної розрядки. Вогонь запалено. Нещаснi грiються бiля нього. Вони мають вже можливiсть ближче придивитися один до одного, порозмовляти. Пiд шипiння i трiск вогню пригадуються розрiзненi подiї минулого, декому примарюються райдужнi картини.

Й перепочинок був недовгим. На вутле життя людини, що ледве жеврiє в виснаженому тiлi, розпочався напад найстрашнiшого ворога - голоду. Iнстинкт пiдштовхує Сабо до наміру втамувати голод людоїдством, адже поблизу лежить труп Боянi. Й прояснiла людська свiдомiсть виникає проти дикого тваринного iнстинкту i перемагає. Нiколич рiшуче вiдкинув це бажання. «Пізніше вони стали вiдчувати вчинок Нiколича як освободження із певного несамовитого гнiту».

То була 1-ша перемога людського духу. Сили ж всякого дедалi слабшали. Гімном справдi великому i людському у людинi зазвучала «пiсня життя», котру востаннє спромiгся заграти на скрипцi незрячий Штранцiнгер.

У четвертiй частинi твору показано, як фатальнi сили руйнують жяття (у даному разi це зiткнення сил природи із елементарними законами фiзiології). Всi, за винятком найсильнiшого Добровського, попадають в такий стан, коли затьмарюється свiдомiсть. Наступним пiсля Боянi помер Пшилуський, котрий носив в собi душевну травму — бiль вiд зради дружини. Однак у цiй же частинi найвищого власного торжества сягає осмислена і осяяна найвищими iдеалами воля людини. Найслабший фiзично пiсля Боянi Оглядiвський (автор) вижив тiльки саме тому, що у найтяжчу власну хвилину вважав не про себе самого, а про сина й дружину. Волю персонажа до життя збуджувала не тiльки родинна вiдповiдальнiсть його як батька i чоловiка. Узагальнений постать матерi із дитиною здавна вiдомий як символ життя. Пригадується Шевченкове: «В нашiм раї на землi нiчого кращого немає, як тая мати молодая із власним дитяточком малим...». На це звернув увагу i Роберт Плен: «Символiзування найвищих iдеалiв людства у образi жінки і дитини — це, оскiльки я знаю український народ, спецiальна українська риса, котра, проте, у iдейнiм i артистичнiм зображеннi Турянського є так само загальнолюдською».

Призведена до абстрактної логiчної форми концепцiя О. Турянського, котра проходить крiзь всю художню тканину поеми, спроможний мати такий вираз: найвище породження матерії — дух людини, її розум i воля — у своєму облагородженому великими суспiльними iдеями змагання до життя — спроможний виявити зворотний вплив на закони розвитку самої матерii припинити на деякий час її розпад, викреслити із її уже погаслого життєтворчого джерела нову, надможливу життєву енергiю, що і сталося із О. Турянським - героєм «Поза межами болю». «Коли в тьмi i у хаосi ми мучимося, тлiє iскра котрої-небудь ідеї, то твоя огненна кохання до життя i до його вищих цiнностей переможе смерть»,— так сформулював цю концепцiю сам автор.

Ми уже згадували про те, що повiсть-поема «Поза межами болю» вiдзначається винятковою майстернiстю групування i зображення персонажiв. Автор користується тут прийомом контрасту. Найбiльше iдейно-смислове нанантаження у творi несе постать надiленого оптимiстичним свiтоглядом розповiдача Оглядiвського. Антиподом Оглядiвського є Добровський. Це сильна, горда, чесна людина, однак його свiтосприймання характеризується крайнiм песимiзмом. Вiн не вiрить у остаточну перемогу добра над злом, хоча його шляхетне серце сповнене огиди i презирства до усього злого і потворного. Щоправда, як песимiст i скептик, Добровський не вiд того, аби поiронiзувати i над доброчинницькими намiрами людини. Із усiх персонажiв вiн найрозумнiший, найбiльше розмiрковує i розмовляє в творi (ще і саме тому, що найдужчий фiзично). Й його постiйнi саркастичнi реплiки, щирi або псевдопатетичнi тиради, допомагають письменниковi розгортати трагiчний за власним характером сюжет, кристалiзувати iдейно-фiлософську концепцiю, гранi котрої вiдточуються рiзцем сперечань. Потрiбно було б писати спецiальне дослiдження, аби визначити багатство найрiзноманiтнiших вiдтiнкiв iронiї, якими блискоче непересiчний iнтелект Добровського. Всi iншi персонажi твору знаходяться по обидва боки тiєї лiнiї незгоди, котра пролягає мiж Добровським i Оглядiвським. Саме отже вони i мають вплив на провiдну концепцiю твору. Безмежною, нереальною вiрою у творчi сили життя, у його свiтле начало сповнений Штранцiнгер — цей живий пам’ятник своєму власному минулому. Упродовж всього твору вiн проголошує лиш кiлька репiлiк, однак сповненi вони надзвичайної життєствердної експресiї. Штранцiнгер — це нiби прямолiнійний варiант вдачi Оглядiвського. Його вiра у сонячнiсть iснування пiднесена до рiвня фiлософського пересвiдчення.

Антитезою до Штанцiнгера, а водночас із тим примiтивнiшим, так би мовити, практичним втiленням того розумiння життя, яке сповiдує Добровський, є Сабо. Вiн ще песимiст, однак не бездiяльний. Сабо — виразник грубої iнстинктивної волi до життя. Не сповiдуючи вищих людських iдеалiв, вiн бачить тiльки право сильнiшого над слабшим i сам достатньо успiшно удається до первiсного закону боротьби за iснування.

Так само змучений особистими моральними переживаннями, Пшилуський становить контраст до свiтлого,— або не найсвiтлішого із усiх приречених,— Нiколича. «Життя таке гарне»,— говорить Нiколич, i вiн бажає існувати, однак не для себе: для родичiв, для науки. Усi цi образи повiстi-поеми об'єднує почуття дружби, солiдарностi, взаємодопомоги.

Увесь твiр глибоко поетичний; вiн тримає читача у надзвичайному емоцiйному напруженнi. Саме тому «Поза межами болю» за всiма жанровими ознаками — поема, хоча сам автор називав її «скромним оповiданням». Твiр написаний поетичною ритмiзованою прозою, із короткими уривчастими речитативами - реченнями, нерiдко із фiлiгранним емоцiйним малюнком iнверсованої фрази, сповненої глибокого психологiзму.

«Більше снiжно - бiлi шпилi гiр, більше скам’янiлi сизi хмари душi тiней мостять шлях i тим шляхом за щасливими людьми у країнi сонця власні думи, власну тугу шлють.

Й зникають безкраї простори, розвiвається сиза мла, i країна сонця виринає, як ясне видiння перед тiнями, i мрiє на крайнебi перед ними...»

Повiсть-поема О.Турянського - твiр із безмежно сильним i активним лiричним струменем. Порiвняно із першими оповiданнями стильова манера письменника зазнала певної еволюцii. Зараз вже не тiльки обсягом явищ й проблем, а і способом їх художнього зображення письменник наблизився до виняткової драматичної напруженостi i лiризму прози Василя Стефаника й Марка Черемшини – це i деякi формальнi засоби, зокрема, ритмізація прози.

«Поза межами болю» — твiр реалiстичний. Вiн цiнний ����айперше власною життєвою i художньою правдою, хоча на ньому i позначився вплив деяк��х засобiв модернiстичної естетикн, наприклад модного тодi експресiонiзму. Однак навiть цим формальним засобом письменник здебiльшого надавав реалiстичного змiсту. Вони не були лiтературною прозою автора, адже справдi висловлювали незвичнiсть становища i велику душевну напругу персонажiв твору. Можна було б iз застереженням поставитись до наявностi в творi достатньо-таки значного вiзiонерського моменту: перед смертю Боянi побачив постать власної матерi; Нiколичевi в завиваннi вiтру вчуваєтъся пiсня; примарнi картини постають в хворiй уявi Оглядiвського. Й, правду кажучи, у оцих вiзiях нема нiчого надреального, вони цiлком «закономiрнi», якщо взяти до уваги стан психiки героїв у момент повного фiзичного розладу. Автор вводить їх в твiр надзвичайно економно, виходячи із артистичної доцiльностi. Змалювання фантастичних картин, якi постають у уявi персонажiв, що вмирають від холоду, ми знаходимо i у творах бiльш традиційних й строгих реалiстiв, ніж О. Турянський. Пригадаймо фiнальну картину роману ГIанаса Мирного (смерть Христi) «Повiя» або ж ж його оповiдання «Морозенко».

На закiнчення розгляду «Поза межами болю» наведемо кiлька рядків із листа П. Карманського авторовi ще тодi, коли твiр не був опублiкований, адже у оцих рядках вiдображений погляд на повiсть-поему тогочасної прогресивної української лiтературної громадськостi:

«Ваш твiр — це наймогутнiша із вiдомих менi картин на тлi свiтової катастрофи не тiльки у нашiй, а і в цiлiй європейськiй лiтературi. У порiвняннi із фiзичною i психiчною мартирiєю ваших осiб блiднуть картини Андреєвого «Червоного смiху», а навiть поражаюча, жахлива картина воєнного лихолiття бельгiйського народу, змальована пером Аннi Вiвантi (роман «Vae victis»), пiсля прочитання вашого твору у моїй душi приблідла.

Ваш твiр робить враження дiйсно пережитого, відчутого, переболiлого i списаного кров’ю серця. Й змiстом (iдейно), i формою вiн має всi прикмети новiтнього, наскрiзь європейського твору, i я певний цього, що вiн не останеться у межах нашої країни й що вiн добуде право горожанства в всесвiтнім письменстві».

Зачитування тез, записаних протягом уроку, їх коментар.

Запитання до учнів.

1. Чим цікавий твір для вас?
2. Що лягло в основу твору «Поза межами болю?»
3. Що з біографії письменника вам найбільш запам’яталося?

1. Підготувати характеристику образів твору.
2. Опрацювати матеріал підручника, зіставити з почутим на уроці.