Конспект уроку: Максим Рильський. Приналежність письменника до групи "неокласиків". Різногранний творчий шлях митця. Філософічність, афористичність лірики. Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність

Поет-інтелектуал, науковець , перекладач, чудовий знавець слов'янсь¬ких літератур, М. Рильський був людиною щирого серця, чистих по¬мислів й  надзвичайної доброти. У  одній з  власних  поезій поет писав: «На усе  дивлюся своїми  очима», й  насправді, повсякчас мав власну точку зору й  намагався дотримуватися її у  житті.

Проблемне запитання:

1. Хто ж він — поет Максим Рильський?
2. Де й  коли виник як творча особистість й  як людина?

Життєвий шлях Максима Рильського

Дитинство

Максим Тадейович Рильський народився 19 (7 - за старим стилем) березня 1895 року у  місті Києві, де на той час проживала родина сина поміщика Тадея Розеславовича Рильського. І хрестити наймолодшого нащадка рішили  у  рідному селі Романівка Сквирського повіту на Київщині тепер  - Топільнянського району Житомирської області). Батько скликав на бенкет не лише  власних  кращих друзів-інтелігентів, а і  декілька  днів пригощав усе село, оскільки постійно  приятелював із  селянами. Мати надзвичайно  бажала назвати ново¬народженого Володимиром, однак  Тадей наполіг на імені Максим на честь Залізняка. Коли ж немовляті виповнилося усього  декілька  місяців, родина переїхала із  столиці у  маєток в  Романівці. І повернемося до батька май-бутнього письменника. Взагалі, Тадей Рильський - постать далеко не ординарна. Близький друг батька Лесі Українки й  історика Володимира Антоновича, він із студентських літ поклявся служити Україні й  її нації, чим накликав гнів власних  родичів-поляків. Нащадки російських князів Трубецьких за лінією бабусі й  польських шляхтичів за лінією дідуся ополчилися проти "зрадника", котрий , будучи дворянином (!) й  католиком (!), повдовівши, вдруге одружився із  православною простолюдинкою, селянкою Меланією Федорівною Чуприною, котра  і  грамоти не знала, однак  була "людиною безперечного природного розуму", оскільки пізніше пристрасно і  дуже багато  читала і  особливо любила "Анну Кареніну" Л.Толстого. За відступ¬ництво найближчі родичі батька Максима Рильського, передусім амбі¬тний й самовпевнений дід, котрий  простити не був спроможний , що 2  його сини Тадей й  Юзеф розпочали  служити Україні, поклявся понищити  морально більше  активного із  нащадків, котрий  ще в процесі  навчання в  Київському універси¬теті святого Володимира вголос поміж  студентів й  у  колі батькової родини  не боявся заявляти: "Я - українець!" - й  ходив із  іншими студентами по селах, читав Шевченкові твори і  в  розмовах із  селянами нагадував їм про епоху козацтва. Окремі  дослідники твердять, що батько написав декілька доносів, крізь  що Тадей мав немало неприємностей, однак  при допомозі друзів уник кримінального процесу і  заслання, хоча  його і  звинувачува¬ли в  хлопоманстві, в  надмірному піклуванні про народну освіту, приміром  про недільні школи із  українською мовою навчання, в  сепаратизмі і  других  страшних на той час гріхах. Науковці подають легенди, за якими батько навіть прокляв сина, й  це прокляття ксьондз зняв із  Тадея аж після смерті старого. Інші ж свідчать, що Розеслав не боронив синам навіть допома¬гати селянам на сінокосі, а не те що переслідував за співчуття до народу, поміж  котрого  жив сам. Утім , сімейні відносини  не вплинули на Тадея Розеславовича негативно. Не звертаючи уваги  на те, що підходящі  органи нагля¬ду зацікавилися ним, Тадей Рильський не полишав громадської праці. Водночас із  Володимиром Антоновичем й  іншими передовими людьми він органі¬зував Київську Громаду, дуже багато  зробив як український етнограф, фолькло¬рист й  бібліограф. Сам Максим Тадейович пізніше підкреслював, що за¬хоплення батька відбилися і  на його уподобаннях: Із  кохання 'ю до народ¬ної творчості я, може здатися , й  вродився". Із  юних літ Максим слухав розповіді про власних  славних предків.

Ось деякі перекази роду

"Найцікавішою нам видається доля Ромуальда Рильського у  Уманському базиліанському колегіумі йому дали прозвисько  Шестопалек), прадіда братів Тадея і Юзефа Рильських, котрому  Тадей Розеславович присвятив статтю "Рассказ современника о приключениях с ним во время Колиевщины". Ромуальд Рильський, тоді ще 14-літній хло¬пець, школяр  колегіуму, випадково натрапив на загін гайдамаків й мав бути страчений, однак  у  останню мить, наче натхненний якимись вищими таєм¬ничими силами, розпочав  співати славетний в  народі чудовий псалом "Пречис¬тая Діво, Мати руського краю". Отаман, зворушений псалмом, заплакав й  відпустив хлопчика, сказавши: "Шкода його губити, візьміть для себе  його за дячка, нехай вам в  церкві співає". Одночасно  із  ним гайдамаки випустили на волю і  других  шляхтичів, засуджених до страти ("Нехай йому подякують, що власною  піснею врятував їх од смерті")... Оповідь про неї (дійсну по¬дію - О.С.) записав його син, Теодор Рильський, а опублікував правнук Тадей. Про цю подію у  сім'ї , можливо, не забували ні в який час".

Коли старші приймати  Максима стали гімназистами, родина знов  пере-їхала у  Київ й  була однією із  тих небагатьох сімей інтелігентів (можемо назвати ще сім'ї  Лисенка, Старицького і  Косачів) в  Києві, де розмовляли українською мовою, не переходячи на російську навіть при гостях, а це уже  була громадянська позиція. Про наукову працю батька майбутнього поета надзвичайно  тепло відгукувався Михайло Коцюбинський.

Діти росли в  високоінтелігентній, духовній атмосфері поміж  великої бібліотеки і  розмов про історичне минуле рідного народу і його неза¬видне сьогоднішнє. Батько особисто навчив Максима читати і  писати ук¬раїнською мовою, що було тоді нетиповим явищем, адже в  школах панува¬ла виключно російська. Першою книгою, котру  прочитав хлопчик, став "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо в  перекладі Бориса Грінченка. В  той же час дитина із  ранніх літ причащалася класичною літературою, приміром  куль¬турними набутками древньої Еллади, звідки і  приймають  початки захоплення античним світом, пізніше сповідування платформи "неокласиків" і часті звернення в  самій, вже  зрілій, творчості до античних постатей . В  1902 році помер батько. Зиму після його похорону родина прожила в  Києві, а тоді мати-селянка рішила  повернутися у  село, забравши із  со¬бою наймолодшого, й  в  1902 - 1903 і 1907 - 1908 роках Максим жив в  Романівці, дружив з  сільськими дітьми, грався із  ними, купався і ловив рибу у  незабутній ріці дитинства Унаві. Пізніше дитячі враження стали золотими спогадами і  вилилися у  чудові поетичні рядки:

Там марив я у млі ночей стооких,
Що все життя я в пісню оберну
І зло втоплю в ясних її потоках!
Там грався я у коней, у війну
(І навіть був славетним генералом),
Там я вдихав цілющу тишину!
Там чарівницьким тонким покривалом
Мене вкривав зелений шум дібров...
А час ішов своїм невпинним чвалом. 

Тут зовсім юний Рильський закохався в  синьооку Ганю, із  якою навіть поцілувався. А першою кохання 'ю майбутнього поета були дві дочки су¬сіда Ольшевського із  Романівки. Й  не забуваймо: їх любив навіть не підліток, а дошкільня!

Освіта поета.  Перші публікації

У Києві семирічний Максим написав достатньо  вправний віршик "Прошак":

Ішов прошак обідраний
Од всіх людей обижений.
Шкода мені прошака,
Що у нього гірка доля така.
Але я проти Бога не йду,
А за старця
Молюсь і ввечері, і вранці.

У сім'ї  Тадея Рильського усім трьом синам шлях до університету стелився крізь  приватну гімназію У .Науменка, славетного педагога, людини прогресивних поглядів, вченого, філолога, котрий  навіть якийсь час редагував журнал "Киевская старина". Максима у цей заклад прийняли відразу до тре-тього класу, оскільки початкову освіту він добув  удома  задопомогою  приватних учителів Миколи Голобородька і Вадима Тутківського.

Долею сироти Максима заопікувалися колишні друзі батька. Його опікуном став земський лікар Йосип Юркевич. Дочка цього славетного спеціаліста у  медицині залишила спогади про те, як писав крихітний  Максим власні перші твори: "Невеличкий на зріст хлопчина, зодягнений в  сірий костюм з  штанцями, заправленими в  чобітки. Нам, дівчаткам, доручено розважати малого гостя. Однак  це - нелегка справа. Максима, виявляється, не цікавить ані гра у  крокет, ані у  городки. Він ніяковіє у  товаристві й  воліє посидіти у  самоті. Просить олівця, клаптик паперу: бажає  щось писати. Ми виконуємо Максимове прохання й  залишаємо його одного на веранді. А коли повертаємося крізь  деякий час й  питаємо, що ж він писав, - Максим подає нам вірша".

В процесі  найперших  років навчання в  гімназії М.Рильський жив на квартирі в  славетного композитора Миколи Лисенка. Тут юнак також  ба¬гато чого добув  вже  як пошановувавач музики. Він розпочав  систематично відвідувати симфонічні і  камерні концерти. До М.Лисенка в  Максима було постійно  благоговійне відношення . Зрілим митцем він на¬звав композитора "сонцем української музики" і  присвятив йому декілька  віршів. Гімназист відвідував український театр, цікавився ук¬раїнською і зарубіжною літературою. Взірцями для Рильського-початківця і і  на усе зріле життя були Шевченко, Міцкевич й  Пушкін. Захоплювався він теж французькими символістами, "парнасцями".

Власні  вірші Рильський розпочав  друкувати, навчаючись в  четвертому класі гімназії. Тоді в  газеті "Рада" появилася його поезія "Сон", а у  1910 в  декількох  номерах журналу "Українська житло " нові добірки. Восени того ж року поба-чила світ його 1-ша  збірка "На білих островах", у  котру  входило 57 поезій. Із  цього часу я розпочав  відчувати себе справжнім літератором", - згадував поет. Поміж  найперших  читачів збірки п'ятнадцятирічного поета була і  Леся Українка, котра  і мовила про його доробок добре слово. Взагалі, критика прихильно відгукнулася про прибуття  Рильського в  літературу. Особливо хвалили моло-дого поета за чудове володіння мовою й  виразний ліричний струмінь, котрий  поглибився, коли дев'ятнадцятирічний юнак щиро закохався в  Ліду із  міста Корсуня на березі річки Рось. їй він присвятив одну із  найперших  в  творчому доробку любовних поезій "Лист до загубленої адресатки".

На учительській ниві

1 травня 1915 року Максим завершив  повний восьмикласний курс гімназії. Яким чином  засвідчує  атестат, за випускні екзамени оцінки одержав різноманітні . В  цьому ж році юнак стає студентом медичного факультету Київського університу, однак  крізь  2 роки розчаровується в  обраному фахові і  переводиться на історико-філологічний факультет. Й  революція і  громадянська війна примусили  перервати освіту і  почати працювати. Спершу Рильський жив на Київщині, в  Сквирі, де обіймав посаду помічника секретаря у  продовольчій управі, згодом розпочав  учителювати в  сільській початковій школі в  селі Вчорашньому на Житомирщині і в  рідній Романівці, де завідував школою, а із  1923 до 1929 ви¬кладав українську мову і літературу. Залишилися свідчення колишніх школярів  Рильського, що діти його любили і  із  дуже великою  радістю йшли на цікаві уроки. 

В  липні 1926 року Максим Тадейович одружився. В  його дружини Катерини Миколаївни уже  був син Георгій, котрого  Рильський всиновив. В  1930 році у  подружжя народилася спільна дитина - син Богдан. Мусимо зазначити , що друзі недаром називали Рильського Максимом Золоте Серце. Він став опікуном над дітьми власного  старшого брата Івана, що залишилися сиротами, і  постійно  мав Павла і Любу за власних  рідних. Катерина і  Максим жили у  злагоді і  взаємопідтримці. Своїй дружині Рильський присвягив чимало поезій. Вона особливо любила написані чоловіком 6 й  8 люого 1957 року у  Москві. Крізь  рік, в  січні, її не стало.

1923—1925 Неокласики

У двадцятих роках Рильський жив в  Києві, викладав в  другій залізничній школі, читав лекції в  вузах. Його добре пам'ятали студенти робо-чого факультету Київського університету й  Українського інституту лінгвістичної освіти. В  цей час він належав до "неокласиків", був наймолодшим в  "гроні п'ятірному". Неокласики напружено шукали нових шляхів модерного мистецтва. Сьогодні уже  можемо сказати, що саме вони зорали на європейський кшталт те поле, на котрому  значно пізніше виросли У .Стус, .Ліна Костенко, Й .Драч, Д.Павличко або  Й .Калинець. Поєднання українського й  античного духу автора збірки "На білих островах" було не випадковим. Ю.Лавріненко із цього приводу писав: 

"Від оцих  друзів, від братів й  батька дістав Максим посвячення у  розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів, й  українське село правило йому за своєрідну Елладу".

А один серед  сучасників Рильського-неокласика підкреслював: 

"Зміст поезії Рильського вкладається у  2  слова: солодкий світ. Його тягне до днів Еллтади, коли людина уперше  придбала смак до даної  солодкості, а ще більше - до річки".

Побратим із  когорти неокласиків Юрій Клен в  1947 році в  "Спо¬гадах про неокласиків" наводив цитату із  поезії М.Рильського:

Коли доба нас дожене, 
То й ми підемо в такт з добою.

Доба не доганяла. Вона поставила шлагбаум й  заставила митців чека¬ти, доки сама доплентається, а тоді ще і  примусила  йти у одній шерензі.

Після дикого із  точки зору здорового глузду процесу над неіснуючою у  природі Спілкою Визволення України в  1929 році і першими масовими арештами і  розстрілами радянська влада взялася за літературні угрупован-ня, при цьому не щадячи ні "правих", ні "лівих", ні вірнопідданих, ні тих, що стали у  опозицію. Вражає витримка і  небияка відвага Максима Рильсь¬кого, котрий  в  ті непевні часи не лише  не каявся, а і  навіть пробував захища¬тися, зберігати власну  точку зору на мистецтво. 

Відстоюючи право "неокла¬сиків" на оригінальне бачення всесвіту , він писав: "Я можу одгукуватись ліричним віршем лише  на минуле, на те, що осталось в  душі й  спроможний  мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу".

Пізніше Рильського боляче ранили не лише  звинувачення некомпетентних радянських горе-критиків, однак  і  дорікання  Маланюка, котрий  вимагав від поета не пейзажних віршів, а виразної громадянської позиції і відвертого протистояння радянській владі. В  той же час від Рильського чекали, погрожуючи розстрілом в  випадку відмови, дифірамбів на адресу партії і вождя. 

Прочитаймо епіграф до нашого уроку, аби збагнути, в котрих  ножицях опинився поет й  як йому було нестерпно тяжко маневрувати, аби й  не загинути фізично, й  не заплямити власний  талант, котрий  неодмінно помститься за зневагу.

Ю.Лавріненко писав: "Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований максимальний  незалежник поезії став одописцем спричинника геноциду України. Однак  вийшов чистим й  цільним й  із  даної  пригоди... Одначе плата за ці перемоги була усе  ж трагічна. Світова поезія утратила  унікального поетичного пере¬кладача. А Україна утратила  нагоду дати власний  варіант великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу "Пана Тадеуша", "Розбійників", "Євгенія Онєгіна", "Чальд-Гарольда". Адже  лише  як лірик Рильський устиг дати головне  до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 роком...

Фатальна смуга поетичної смерті Рильського

Між 1929 й  1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського (арешт 1931 року, практично  рік в  тюрмі). Яким чином  поет Максим Рильсь-кий немов загинув з  власними товаришами-неокласиками, необхідно по котрих  про¬пав на Соловках й  Колимі ще тридцять років до смерті Рильського". Яким чином  ба¬чимо, літературознавець надто категоричний, хоч  дуже багато  у  чому близький до істини. Дійсно, Рильський мав шанс стати унікальним перекладачем творів світової літератури українською мовою. Передчасно осипалося й  його "пер¬ше цвітіння" - досить цікавий висхідний етап в  творчості в  той час, коли поет належав до "неокласиків".

Однак  митець зміг  не зламатися й  зацвісти власним  талантом ще і  вдруге, й  навіть втретє. Й повернемося до трагічного 1931 року. Рильського заарештували вдо¬ма, на тихій Бульйонській вулиці, 14 якраз в  його день народження. Це була належно продумана психологічна атака: замість святкового столу - нари, замість друзів з  щирими вітаннями - допит. Заґратована камера Лук'янівської у 'язниці ламала ще і  не таких, а саме тому  нічого дивного нема у  саме тому , що Рильському прийшлося і каятися, і  оправдовуватися, і  писати зізнання й  пояснення.

Усе  це робилося, як наголошує І. Ільєнко, у  очікуванні "суворої покари, а то і  під подихом смерті". Поета заставили написати вірш, котрий  став "Піснею про Сталіна" і  примусили  прийняти установку "бути активним будівником й  співцем безкласового соціалістичного суспільства". Звільнення із -під арешту ще не значило прощення і  реабіалітації, хоч  в  справі № 272 і  вказувалося на відсутність "достатніх даних для направлення слідчої справи в судові органи". 

Митець надзвичайно  бідував. Його поетичні книги відхи¬ляли. Дмитро Нитченко, котрий  працював в  видавництві "Література й мис¬тецтво" згадував, що Рильському навіть не виплатили принагідного гонора¬ру і  від поета прийшла сповнена відчаю телеграма: "Голодую, надішліть гроші". Якщо ж врахувати, що одночасно  із  митцем голодувала і  вся  родина , діти, то можна уявити становище поета. До речі, у  голодний 1933 рік Рильсько¬го й  його родину від видимої смерті врятував селянин із  Романівки.

В  роки громадянської війни взимку він віз підводою Рильського із  багатьма валізами у  місто. Наївному селянинові здалося, що панський син тікає із  грішми. Він рішив  їх присвоїти, вдарив Рильського по голові, викинув, як йому тоді здалося, мертвого в  замети, а сам із трофеями повернувся додому. Яке ж розчарування чекало селянина, коли в  валізах виявилися книги! Муки совісті не давали йому спокою надзвичайно  довгий час, й  у  голодний рік він рішив  викупити власну  вину харчами.є В  1932 році вийшла збірка М.Рильського "Знак терезів". Нею письменник засвідчив власну  лояльність. Після даної  книги виходять "Київ" (1935), "Літо" (1936), "Україна" (1938). Й  високохудожності від них годі було ждати, адже митець не мав права ні на власну думку, ні на творчість без цензури й  власної особистої внутрішньої, так й  зовнішньої, ідеологічної.

Візьмемо для прикладу популярний в  радянські часи вірш цього періоду "Моя Батьківщина». В  рукописі твір мав ще одну строфу, у  котрій  ясно йшлося про спадкоємність українцями минулої слави славетних в  усьому  світі козаків:

Моя Батьківщина - це предків ряди
Розвішані гордо по стінах,
Це голос козацький, це поклик орди
З пісень старовинних.

Закономірно, що подібні  рядки були викреслені і  до читачів не дійшли.Щеб пак! В  тридцятих роках не дозволялося почепити на стіну навіть портрет Шевченка, не те що котрогось з  гетьманів...

Дамоклів меч завжди  висів над Рильським й  як над "сином поміщика", й  як над "неокласиком", й  як над взагалі талановитою людиною, таким чином , потенційним "ворогом народу". В  1938 році знов  заскрипіли сталінські жорна, готові розчавити поета, як пшеничне зерно. Від розправи його тоді врятував П.Тичина. Довідавшись, що один серед  впливових радянських украї-нських вождиків нарком внутрішніх справ республіки "шиє справу" Рильському, Павло Григорович звернувся до Хрущова задопомогою . Хрущов в розмові із  Сталіним слушно пригадав  про інцидент:

" - Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, котрий написав "Пісню про Сталіна", що її співає вся Україна?

Сталін задумався  й  небавом прорік:

- Передайте саме тому  дурневі Успенському, щоб  він не сунувся не у  власну  справу".

Представники радянської влади і каральних організацій не одноразово  пробували вбити клин поміж  Тичиною й  Рильським, викликаючи їх на взає¬мну суперечку, хто талановитіший. Поміркований Рильський ні за яких обставин  не встрявав в  безглузді дебати, а ось Тичині болісно хотілося бути пер¬шим й  лише  першим, на чому і  грали високопоставлені особи, до залишку  приручаючи колишнього генія. Рильський дійсно  ревно пильнував, щоб  балансуючи на межі, не втра¬тити таланту, як Тичина. Самонавіюванням можна вважати подібні  його осо¬бисто вистраждані слова:

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею
І певний суд вчини над нею,
І осуди,і не прости.

Наукова і громадська діяльність

Митець рішає  змінити поле роботи . Він починає присвячувати себе науці й  громадській роботи , стає членом Академії наук УРСР, котра  в процесі  війни знаходилася у  Уфі, згодом переїжджає в  Москву, приймає участь  в  керівництві Спілкою письменників України, налагоджує взаємовідносини із  баш-кирськими, російськими, білоруськими письменниками і культурними діячами, а із 1958 стає членом Академії Наук СРСР, згодом очолює Спілку письмеників України, займає посаду віце-президента всеслов'янського комітету, стає одним з  керівників комітету польсько-української дружби. В  такій іпостасі для радянської влади поет був значно безпечніший, ніж митець, а саме тому  вона не ставила особливих перепон.

"Друге цвітіння"творчості поета

Друга світова війна для Максима Рильського виявилася не лише  національною трагедією. Яким дуже великим  не було горе поета, чия рідна земля вияви-лася у  окупації, в  його творчості розпочинається  так назване  "друге цвітіння". Поезії, створені у  роки Другої світової війни, знов  явили нації Рильського патріо¬том, а не придворним поетом. До речі, митець мав вельми сильно розви¬нене почуття гідності. Коли Сталін громив О.Довженка за "Україну у  огні" і  на зібрання для дотримання видимості, що участь у  обговоренні приймали  митці, компетентні у  питаннях творчості професіонали, визвали  вірного О.Корнійчука, а ще  для кількості - М.Бажана й  М.Рильського, лише  Максим Тадейович посмів дати винятково доброзичливу характеристику Довженку як геніальному кіносценаристу.

Цього Рильському не забули, як не забули і  високого патріотизму його воєнних поезій, адже самі назви воєнних книг говорили про кохання  й  співчуття до рідного краю: "За рідну землю" (1941), "Слово про рідну матір" (1942), "Світла зброя" (1943), Немала  година" (1943), поеми "Жага" (1943) й  "Неопалима купина" (1944). Однак  після війни і  за ці високохудожні книги і  окремі твори авторові добряче перепало. Насамперед взялися за "Неопалиму купину": що це - посилання на Біблію, релігійний дурман? А до того ж як посмів Рильський князя Володимира асоціювати із Україною й  говорити про її державність? І ж потрібно  говорити про Русь, Росію! А крамольна згадка про Сагайдачного, котрий  в 1618 погромив московське військо, - взагалі нахабність і  націоналізм! При такім підході влади до його творів М.Рильський був спроможний  поплатитися життям.

Наведені звинувачення можна співставити , образно кажучи, не із  невеличким стихійним лихом, а хіба що із  справжніми цунамі. Наближався кульмінаційний момент. Повелитель України Лазар Каганович в  1947 році викликає групу письменників, поміж  котрих  й  Рильський, накидається на них із  лайкою, тримає близько  дверей власного  кабінету, не запрошуючи навіть присісти, наче це жебраки. Рильському дісталося або  не найсильніше . "Аналізуючи" вірш "Я син Країни Рад", Каганович грізно допитував автора, або  не про Центральну Раду йдеться в  цій поезії.

Мав неприємності Рильський й  за поему "Мандрівка у  молодість". Його звинуватили за ідеалізацію минулого у  саме тому , що ніяк не спроможний  позбутися ворожих ідеологічних "впливів давно розгромлених й  зліквідованих літературних організацій". Рильському дорікали "отруйними обіймами хвильовізму", картали, що добрим сло¬вом пригадав  Михайла Драгоманова. Дійшло до крайньої межі: у  школах учи¬телі заслужили  вказівку заставити учнів заклеїти ті сторінки підруч¬ників, на котрих  була надрукована біографія й  твори М.Рильського. Григорій Колісник, пригадуючи  власне  дитинство, пише: "Портрет Сталіна зірко стежив за всяким класом. Певного  дня приходить наказ: "Заклеїти портрети Мак¬сима Рильського!" Було шкода: такий носатий дядечко...

-    Немає клею, - несміливо відповіли ми.

-    Надеріть на вишнях. Поїли? Тоді просіть маму, хай заколотить лож¬ку борошна.

Заклеїли. Однак  за вервечкою днів приходить  новий наказ: "Розклеїти Рильського!" Пооддирали. Яким чином  вдалося...". Підсумки  таких то заборон, то дозволів не забарилися. Майбутні читачі уже  не мали можливості  причаститися найкращими віршами поета, його перекладами, котрі  не просто хтось заліпив в  шкільному підручнику (це ще було не найтрагічнішим!), а помістив в  "спецхрани", звідки твори не звільняли і  за амністією. Г.Колісник на цьому і  наголошує: Вже  молодим літератором я читав переклади "Трістана й  Ізольди". Раптом в  спогадах Марини Цвєтаєвої натрапляю на... "Щось я такого не згадую !" Перечитав видання "Академии". Немає цього! Вчасно приходить думка про те, що перекладачі морочать. Й  тут я пригадав : "Заклеїли портрет!" Знайшов переклад, здійснений Максимом Рильським. Ось титульна сторінка: "Жозеф Бедьє. Роман про Трістана й  Ізольду. Переклад із французької Максима Рильського" Єсть! Усе  є... Усе  саме так. Рильський подбав про те, аби й , не знаючи французької, був спроможний  знати істинний  текст Жозефа Бедьє. Щоб  наша мова перетримувала в  для себе  найвищі осягання всесвіту".

На розширеному пленумі правління Спілки письменників (15-20 кресня 1947 року) радянський мільйонер, власник яхти, улюбленець Сталіна О.Корнійчук виступив із  убивчою промовою, спрямованою проти поега: "Ніхто не згадував Рильському на протязі багатьох років про те, що був час, коли він знаходився  в  націоналістичному таборі неокласиків. Ми вірили, що тов. Рильський буде високо нести прапор нашої більшовицької літератури. Однак  виявилося, що в  тов. Рильського у  ряді творів, написаних в  час Великої Вітчизняної війни й  після неї, ми бачимо великі зриви й  по¬милки буржуазно-націоналістичного характеру".

А далі, підтверджуючи власну вірнопідданість Сталіну і  комуністичній партії, таврували Рильського й  недруги, й  друзі. Всякий боявся сам за себе, рятував власну  шкуру. І і  не дивно, саме тому  що розправа над Рильським збіглася в  часі із  виключенням із  Спілки письменників України львів'ян: поета Петра Карманського й  професора університету Михайла Рудницького, котрих  раніше підтримував Рильський. Автоматично не дозволили  збірки Максима Тадейовича "Вірність" (1946), "Чаша дружби" (1946).

Третє цвітіння М.Рильського

Третє цвітіння М.Рильського розпочалося після смерті Сталіна у  період "хрущовської відлиги". Яким чином  знаменита  людина, впливовий вчений , Рильський приклав чимало зусиль, щоб  в  світ вийшли книги раніше за¬боронених письменників. Він буквально виривав із -під пресу заборон усе нові і  нові твори. Саме Максим Тадейович домігся дозволу на переклад античних шедеврів й  творів світової класики. Поетичні збірки його останнього злету - "Троянди і  виноград" (1957), "Далекі небосхили" (1959), Голосіївська осінь" - дають гідне уявлення про те, що душа митця звільнялася з  сатанинських обіймів кон'юктури і  готова була служити нації живим словом. Сивий поет із  радістю, без тіні заздрощів вітав "шістдесятників". Він розпочав  часто приїжджати до Львова, котрий  думав осередком національної культури, виступав в  Львівському університеті імені Івана Франка, здружився із  сином Василя Стефаника Семеном. Рильський несподівано відмолод, декілька  разів побував за кордоном в  Польщі, Чехії, Болгарії, Австрії, автомобілем об'їхав усе Право¬бережжя і  Лівобережжя, насолоджуючись красою рідної землі.

За власне  життя в  неймовірно тяжких обставинах Рильський зміг  зро-бити надзвичайно  дуже багато . Він видав 35 книг, 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епіч¬них поем, десятки етнографічних досліджень, чимало наукових літерату-рознавчих й  критичних праць. Був Рильський одним із  найліпших  україн-ських перекладачів. Саме йому належать перекладені нашою мовою "Євгеній Онєгін" О.Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Орлеанська діва" Вольтера. Науковці підрахували, що із  тринадцяти мов всесвіту  Риль¬ський переклав чверть мільйона віршованих рядків. В  той же час він ніко¬ли не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Працював М.Рильський до останнього власного  дня, не звертаючи уваги  на неви-ліковну хворобу, котра  завдавала йому страшних мук. Він добре знав, що його дні раховані , адже ще у  червні у  Московській клініці довідався, що в  нього рак підшлункової залози. Поетові уже  не були спроможні  допомогти найліпші  світила у  галузі медицини. Він помер 24 липня 1964 року у  Києві, похований на Бай-ковому кладовищі. В  некролозі "Над могилою Максима Рильського", котрий  надрукувала закордонна преса, Є.Маланюк писав, що цей поет - один із  найбільше  справжніх, органічних поетів, й  що аналогії можна шукати хіба що із  Рільке, а у  останні десятиліття Рильський - ще і  виразно національний діяч, котрих  мало у  Україні. Добрі спогади про старшого колегу залишив М.Стельмах, котрий  називав цього поета "співцем правди, краси, добра".

Вшанування пам’яті

У 1965 році Максимові Рильському відкрито меморіальну дошку на фасаді будинку письменників Роліт в  Києві. Того ж року на честь поета названо вулицю, на котрій  він жив й  працював в  1951—1964 рр. (кол. вул. Радянська, нинішня адреса — вул. М. Рильського, 7). В будинку із  1968 р. працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Т. Рильського (скульптор — А. А. Ковальов). Поруч розташовано Голосіївський парк, в  1964 році теж названий на честь М. Рильського. В  2003 році близько  центрального входу до парку відкрито памятник поетові (автори — скульптор П. Остапенко і архітектор О. Стукалов). В  1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад

Пам'ятник М. Рильському близько  головного входу до Голосіївського парку у  Києві

Вправа "Мікрофон"

Як ви розумієте вислів Рильського-неокласика: "Я молодий й  чистий. Яким чином  вічність молодий"

Бесіда:

1. 17 березня 1972 року було засновано премію імені Максима Рильського в Україні. Кому і за що її присуджують щороку?
2. Де, коли, в якій родині народився майбутній письменник?
3. Що вам відомо про творчу діяльність М. Рильського в групі "неокласиків"? 
4. Чому М. Рильського називають поетам-інтелектуалом?
5. Як називалася перша збірка М. Рильського?

Підібрати матеріал про життя і творчість Євгена Плужника.. 
Вивчити напам’ять одну з поезій (на вибір).