Конспект уроку: Утвердження загальнолюдських ідеалів вірності й кохання в новелі "Шаланда в морі"

Бесіда

1. Що за проблеми піднімає автор в новелі „Дитинство”? (Злиденне життя селянського народу, наступність поколінь, сила родини, кохання до рідної землі. ..)
2. Що є провідним мотивом новели „Дитинство”? (Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі)
3. В чому заключається життєствердний пафос твору?
4. Що об'єднує новели „Дитинство”, „Подвійне коло” й „Шаланда у морі”?

Словникова робота

Що означають слова:,, шаланда”, „трамонтан”, „артіль”? (Шаланда – невелике мілкосидяче судно типу баржі, призначене для навантаження або розвантаження других суден, головним чином великогабаритних кораблів на рейді; шаландами ще іменують плоскодонні парусні рибацькі човни, котрі головним чином мають чотирикутну форму. Трамонтан – холодний вітер північного й північно-східного напрямку. Артіль – основна форма виробничого об'єднання громадян для ведення колективного господарства).

Оголошення теми і мети уроку (школярі записують на дошці завдання, котрі вони перед собою ставлять)

Ми продовжуємо працювати над аналізом роману „Вершники” Ю.Янов­сь­ко­го. В новелах „Подвійне коло” й „Шаланда у морі” йдеться про одну родину. Однак якщо 1-ша новела присвячена диким й руйнаторським відносинам дітей, то друга – сталим й вивіреним відносинам поміж батьками. Дослідник О.Ба­би­ш­кін писав, що „Шаланда у морі” – це „новела про вірність, про щастя ко­ха­ння, про безмір людських почуттів, про вболівання за людські почуття – любов, материнство, звитяжність, відданість Вітчизні».

Таким чином, наше завдання – установити постать жінки-матері, створений Ю.Яновським в романі „Вершники”. І спершу із'ясуємо зміст новели.

Переказ новели „Шаланда у морі”, складання „сюжетного ланцюжка” (задопомогою цитат)

"Сюжетний ланцюжок":

1. «...був місяць січень або лютий...»
2. «Половчиха, вирядивши у море чоловіка, виглядала його шаланду.»
3. «Море зажерливо ревло, схопивши її Мусія».
4. «...голосила вона мовчки».
5. «Й після довгих віків показалась шаланда у морі...Мусій із чужим чоловіком б'ються до берега».
6. «Рибалки...посунули до моря „Ластівку”».
7. «„Ластівку” звалило набік,. .. вода ринула крізь борт».
8. «Хтось плив поміж крижаного моря».
9. «Велетень плив назустріч людині у морі»
10. «Зустріч відбулася поміж хвиль».
11. «Чубенко плакав „за героєм революції’’...»
12. «Стара Половчиха залишилась стояти на березі».
13. «Шаланда сунулась усе ближче».
14. «Вона скрикнула, оскільки то був голос її чоловіка».
15. «Вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».

- Сформулювати основний мотив новели

Нічого немає у світі кращого за жінку, жінку-дружину, подругу, матір. Саме вона із давніх-давен підтримувала родинне вогнище, виховувала дітей, продовжуючи рід. До образу жінки у українській літературі письменники звертались повсякчас, починаючи від Ярославни й до сьогодення.

Скласти асоціативний ланцюжок до слова „мати”.

Мати (Мати – берегиня – Божа Мати-Марія. Мати – християнські заповіді – родинний обов'язок – синівський обов'язок).

Порівняльний аналіз обраних творів(Робота у групах.Випереджаюче завдання).

Виступ Й групи

Характеристика образу матері за новелою„Я (Романтика)” М.Хвильового.

Мати... Оця людина для всякого із нас є своєрідною. Із 1-ї миті життя схиляються над нами обличчя матерів, з тривогою і кохання'ю вдивляються вони в власних дітей, сподіваючись на їх щасливе майбутнє. Й страждає, мучиться мате­рин­сь­ка душа, коли бачить, що не на праведний шлях стала її дитина. Не один український пись­менник показав в власних творах всю глибину такого страждання.

"Із далекого туману, із тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія" – так розпочинається оповідання Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Марією звуть матір головного героя твору, чекіста, позначеного безликим "Я ", відданого борця більшовицької революції. Комунар ладен віддати усе за перемогу ідеї, втім, коли він приходить додому, обриси ідеї блякнуть, розпливаються: то мати стоїть перед очима сина. Удень він жорстокий й безжальний, засуджує на смерть ворогів нового режиму, працюючи на благо революції. А уже ввечері стає іншим, оскільки знає, що прийде додому й відтане там душею у материнських обіймах: "Вона підходить до мене, приймає моє стомлене обличчя в власні сухі старечі долоні і схиляє власну голову на мої груди. Вона знов каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. Й я чую на власних руках її кришталеві росинки".

Немов крихітний хлопчик, бездушний чекіст ніжно обіймає жінку, котра дала йому життя, й відчуває, що він — людина, а не гвинтик в механіці політичної машини.

І не судилося Марії бути щасливою водночас з сином, оскільки розкололося його людське "Я", коли побачив її у натовпі черниць. "Сину! Мій м'ятежний сину! " — тільки ці слова промовила жінка, сумними очима дивлячись на таку рідну і таку уже далеку їй людину. В цю мить вона відчувала, що її дитина — вже не її, а вірний син й солдат революції? Одначе тихо спускається із товаришками у підвал, покірно чекаючи на вирок від власної кровинки. Й у цьому можна побачити паралелі образу даної жінки із образом святої Пречистої Марії, котра страждала, дивлячись на сина власного на хресті.

Такий самий хрест остаточного духовного розп'яття, страшний хрест революції бачать очі головної героїні твору, однак не спроможний вона нічим зарадити, уберегти власного сина від тиску обставин, від душевного зламу, від вибору поміж силами світла і темряви.

Не здригнулася рука запеклого чекіста — ідеї революції важать для нього набагато більше, — й стріляє він в скроню тихій зажуреній Марії. Вона не просить помилування, не благає про порятунок, навіть слів доріканню не чутно із її вуст, тільки "стоїть, звівши руки, й зажурно дивиться...".

Не за власне життя переживає жінка, а за знівечену душу власного сина. Страшна мука бринить в її погляді, однак не менше страждання у її серці. До останку не віриться, що мати головного героя таки загине, і ось вона уже мертва, а по щоці тече "темним струменем кров”.

Епізод розстрілу матері видається найтрагічнішим епізодом всієї новели. Усе ще сподіваємося, що герой вилікується від власного фанатизму, що його рука не зуміє підняти маузера на рідну людину. Ми простежуємо усі етапи морального занепаду героя, однак продовжуємо вірити у перемогу добра.

Хочеться звернути увагу на те, як відбиває власний стан оповідач в процесі вбивства: "... Я в млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості..." Цей опис схожий до опису людини, душу котрої захоплює нечиста сила. Напевно, так воно й є. Героя неможливо було вилікувати від фанатизму, єдиний порятунок — вигнати ідею, що привласнила для себе його душу.

Молиться велична Мати за власних синів й дочок, за нас з вами. Й перші слова її молитви: "Пошли, Боже, діткам щастя й здоров'я, віру у завтрашній день, людяності й милосердя, доброти їхньому серцю, світлого розуму голові, пошли їм бажання працювати, примножувати багатство роду, народу, не зазіхати на чуже добро". Слова материнської молитви звернені до Бога, однак просить рідна щастя не для себе, а нам, нерозумним дітям. Треба навчитися правильно прочитувати уроки історії, для того, щоб в майбутньому наші діти не постраждали від диявольських ідей одержимих ненавистю людей.

Виступ І. групи

Характеристика образу матері з оповідання М.Хвильового „Мати”.

У оповіданні „Мати” Микола Хвильвий зображає постать жінки, сини котрої опинилися по різноманітні боки барикад в роки громадянської війни. Мати усе робила для того, щоб Остап й Андрій виросли хорошими людьми. Вона повірила у революцію, її гуманістичне начало, вибух сімнадцятого року зазвучав для неї божественним органом,... для матері революція була чарівним бальзамом. Вона посвіжішала,... із надією дивилася у теплу легко-бірюзову далечінь. Йшли дні, роки, й ось як грім поміж безхмарного неба: Андрій відступав із рідного містечка, а насідав на нього рідний брат Остап.

«То ці переможуть, то ті, й здавалося напівмертвій матері, що цьому ні за яких обставин не буде кінця, й вона уже ні за яких обставин не найде колишнього спокою», син Остап виникає перед нею як «втілення незнаної їй хижої мудрості», Андрій як «нєприручений звір». Відтак, життя здалося їй «не домовиною, а безвихідним, страшним виттям смертельно пораненого пса». Мати втрачає розуміння дійсності.

В хаті матері, на горищі, переховується Андрій, на подвір'ї із власною бандою спить сп'янілий Остап. Мати бажає врятувати синів. Вона вмовляє Андрія тікати, однак у «присмерках місячної ночі бачить у очах сина підозрілий блиск й розуміє: Андрій задумав убити Остапа».Мати жертвує власним життям: Андрій убиває її у ліжку. Убиває цинічно і жорстоко: «...мати навіть не буда спроможна скрикнути». Вже перший удар переніс її у інший світ, а Андрій, гадаючи, що у ліжку лежить Остап, наносив сокирою усе нові і нові удари, виконуючи власний громадянський обов'язок.

І.далі світ уже не спроможний лишатися таким, як був досі. Хоч автор не надає прямих оцінок вчинкам і діям героїв, сюрреалістична картина всесвітньої катастрофи є певним вироком такому світові: «Й т.п. в страшній завірюсі помчались галопом будинки, крамниці й, врешті, сама земля».

В новелі "Мати" сюжет матеревбивства набуває нового смислу. Смерть як свідомий вибір матері є разом з тим протестом проти незрозумілої й жорстокої дійсності й спробою реалізувати материнське призначення до кінця – врятувати життя синові.

Таким чином, постать матері насправді традегійний, оскільки вона втрачає обох синів, котрим очі закрила війна.

Виступ ІІІ групи

Новела Г.Косинки „Мати”.

"Мати" — це слово, яке примушує всякого пригадати світлий постать найріднішої людини і відчути ту зажуреність й смуток, котрі приходять, коли згадуємо дитинство. Мотив материнської кохання є одним з ключових у українській літературі й в багатьох повістях і романах других вітчизняних письменників. "Мати" — назва однієї із новел Григорія Косинки, втім тут бачимо не всепоглинаючу силу материнського почуття, а навпаки, показ синівської кохання до жінки, що народила його.

Головний герой новели Андрій, занепокоєний станом здоров'я матері, їде в Зеленогаївську лікарню по лікаря. Перед очима сина лише одна картина: мати лежить на долівці і ледве говорить, видавлюючи слова водночас із страшним кашлем, не спроможний звести навіть руки. Не лишається сумнівів, що дні її уже раховані. "Не їдь лише, дитино..." — говорить вона кволо. Авжеж, як можна відпускати рідного сина, коли село оточене поляками, котрі воюють проти більшовиків, й прорвати їх заслін — вірна смерть. Навіть батько обережно пропонує: "Спроможний, і не потрібно їхати? Усе рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або ж із конем до Польщі замобілізують!" І Андрій готовий на усе, щоб врятувати життя найріднішій людині на землі.

В центрі уваги письменника - новеліста — діалектика душі людини, котра не перейнялася більшовицькою ідеєю. Для Андрія мати — то найдорожче; то його свій біль.

Одначе Андрій не втрапляє до лікарні. Повстання більшовиків, метушня в польських лавах, слово "смерть!", яке наче лунає на увесь степ в процесі бойових дій, канонада пострілів й вибухів підхопили юнака і понесли у самісінький вир бою. Й безнадійно дивиться він, як горить-палає Зеленогаївська лікарня, де уже не спроможний бути живих людей, й розуміє, що не привезе він на возі лікаря-рятівника, адже, мати приречена, спроможний, вже і мертва. Мов божевільний, герой з радістю дивиться у обличчя смерті і під кулями розвертає коня назад, по дорозі стріляючи в ворогів, хоча ні одного разу до цього не стріляв. Якийсь розпач відчувається у поведінці простого сільського юнака.

Це думка про втрату рідної людини так має вплив на Андрія, що примушує його робити те, чого раніше ні за яких обставин не робив.

Діставшись села, герой дізнається про материну смерть. Даремною була оця поїздка, даремним був ризик, страшна порожнеча панує у серці люблячого сина...

Показати всю силу синівської кохання — ось яким було завдання Григорія Косинки, коли він писав власну новелу. Не випадково вона названа "Мати", хоч постать матері головного героя займає в творі не центральне місце. Назва твору символізує ті емоції і почуття, що живуть в душі Андрія й примушують його ризикувати життям заради порятунку найдорожчої людини.

Виступ І. групи

Постать Половчихи за новелою Ю.Яновського „Шаланда у морі”.

Юрій Яновський — співець революційних подій 1917 року. Він написав нестандартний твір — роман в новелах, котрий став мозаїчною картиною України того часу. Усе знайшло власне відбиття у романі: страхіття братовбивства й відданість переконанням, вірність обов'язку й зрада, кохання й ненависть. Однією із найпоетичніших новел роману є «Шаланда у морі», в котрій письменник зображає постать жінки у чеканні, постать люблячої матері, постать дружини, що вічно чекає чоловіка із моря.

«Був місяць січень або лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі... усе показувало, що невдовзі ревтиме і істинний штормило», коли вийшла на берег стара Половчиха виглядати власного Мусія із моря. Небагатьма штрихами зображає письменник зовнішній вигляд жінки: «вона була висока і сувора, як в пісні», «одежа на ній віялась, мов на кам'яній». І багатющий світ внутрішніх переживань передає Ю. Яновський. Половчиха походила із «доброго рибальського роду», після одруження стала «до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія». Цими словами автор демонструє рівність у українській сім'ї, побудованій на взаємному коханні і повазі до особистої пари. Хоча й дивувалися люди, що знайшла видна дівка в непоказному дофінівському хлопці, нижчому від неї на цілу голову.

Калатає серце старої Половчихи, боїться за любого Мусія, ладне вискочити із грудей, і виривається із них лише мовчазне голосіння: «Ой, пішов ти у море, Мусієчку... і і потрібно твій солона вода змила. І коли б я знала і бачила, я б той слідок долонями пригортала і до берега тебе покликала... Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени у море негоду і оджени і тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, й хоча би із мене дерево стало, то я б всіиа вітами над морем махала і листям би шуміла». Згодна була б полетіти вона до Мусія, сили власні віддати, допомогти, «крикнути і покликати» чоловіка.

Кохання робить із Половчихи «маяк невгасимої сили», котрий указує путь Мусію додому. Сильна духом жінка не втрачає віри у те, що ще побачить власного чоловіка. Навіть коли «натовп рибалок поздіймав шапки», шануючи пам'ять про відомого голову артілі, й т.п. не пустила сльози Половчиха, не заголосила. Й море кориться такій силі духу: виносить напівзамерзлого «її Мусієчка», котрий не про власне життя вболіває, а турбується про добробут артілі. Туга огортає любляче серце жінки. Не звертаючи уваги на те, що «мати стояла на чолі сім'ї, стояла, мов скеля у штормі», в неї ніжне серце й вразлива душа. «Преніжно обнявшись», поверталося додому подружжя так, як ходили усе життя.

Розкривається постать Половчихи й як люблячої матері. Народила вона 5 синів, виростила, й хоча не усі сини стали на правильну путь, всіх любить мати: й ледащо Андрія, котрий вдався в дядька Сидора, й Панаса, що «привозив матері контрабандні хустки і серги, шовк й коньяк»(він найдорожчим був матері, оскільки тяжко його народжувала), і артиста Оверка, і Сашка, і Івана, котрий «працює на заводі й робить революцію». Передчуває материнська душа смерть синів й болить за ними.

Баладний постать жінки-матері, котра чекає із моря власного чоловіка, як чекає із невідомих світів синів власних, є романтичним стрижнем всього роману у новелах. Половчиха породила всіх їх — представників різноманітних політичних таборів, й усі вони — її діти, люди. Саме тому для неї немає різниці, хто із них більшовик, а хто денікінець, всіх вона любить однаково, й за усіх болить її душа.

Отже підкреслюється, що загальнолюдське начало, як-от материнська кохання, постійно сильніше за політичні амбіції і розмежування. Й це начало незнищенне і безкінечне, як безкінечне чекання старої Половчихи. Й саме це начало тримає світ, не надає йому зникнути у небутті.

Таким чином, в усіх представлених творах постать жінки-матері є наскрізним. Нелегкі випробування випали на долю матерів в роки революції й громадянської війни, оскільки саме вони взяли на власні плечі тягар війни. Яновський талановито змалював постать жінки, її внутрішній світ, сильну душу й непохитну кохання. Постать старої Половчихи надав їй величності і романтичної піднесеності, крізь що новела сприймається як дума про горе жінки, як гімн її витривалості, вірності і вічної кохання. Вона є уособленням такого вічного материнського чекання – оберегу.

Заповнення таблиці

Робота із текстом

- Із'ясувати, задопомогою котрих художніх засобів Ю.Яновський відображає героїв новели?

Гра «Мікрофон»:

- Для мене мати – це...

1. роль творчої спадщини Ю.Яновського;
2. підготуватися до диктанту «Спіймай помилку»;
3. скласти вікторину за творчістю письменника.