Словничок літературознавчих термінів - матеріал до уроку

07.10.2018
120 переглядів

Словничок літературознавчих термінів

Словничок літературознавчих термінів

Авангардизм - поєднання течій в мистецтві, що з'являються в кризові періоди, коли певний напрям або ж стиль уже вичерпав себе, а створені ним “канонічні приклади” перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує і викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму – деструктивна, його мета – “очищення шляху” для нового, що має прийти у мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не може на створення своїх цінностей. Саме тому він з'являється “хвилями”, із іноді, виконавши власну місію, зникає. Із погляду історії літератури авангардизм ХХ вік вважають одним із відгалужень модернізму. Його риси бачимо у кубістів, експресіоністів, дадаїстів. У українській літературі ХХ вік авангардизм виникав два рази: у 20-х роках, коли з'явилась потреба оновлення народницької літератури (пов’язаний із іменами поетів-футуристів М.Семенка, Г.Шкурупія) й у кінці 80-х – в початку 90-х (неоавангардизм), викривши штучні і зужиті аспекти літератури соцреалізму (групи “Бу-Ба-Бу”,“Лу-Го-Сад”, “Нова дегенерація”).

Архетип — прообраз, закорiнений в глибинах колективної свiдомостi.

Асоціативність - художня характеристика твору, образи котрого дібрано так, що їх прочитання не є однозначним, а викликає в усякого читача ряд своїх взаємодоповнюваних асоціацій, що роблять твір багатогранним, “відкритим”. Визначним майстром асоціативної поезії у українській літературі є Б.-І. Антонич, пізніше – Г.Чубай, У.Стус, поети-вісімдесятники.

Верлібр – форма вірша, котра не має наскрізної симетричної будови. Відсутній поділ на строфи, структурно наближений до прози. Рядки різної довжини. Притаманний фольклору.

Вітаїзм, теж – віталізм (від лат. vitalis – життєвий). Стильова течія початку ХХ ст., проявилася в декількох модерністських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту. Джерело вітаїзму – вчення Ф.Ніцше про “діонісійське” (темне, інстинктивне) начало культури. У українській літературі вітаїзм теж стверджував життєвість, незнищенність нації. Презентований творами М.Хвильового, Є.Маланюка, О.Ольжича, В.Самчука.

Гумор - різновид комічного, доброзичливий сміх із метою виправлення певних негативних рис об’єкта, не заперечуючи його цілком. В широкому сенсі – взагалі сміх, комічне. Гумор притаманний українському національному характеру, широко презентований в фольклорі.

Гумореска - невеликий віршований, прозовий або драматичний твір із комічним сюжетом. На відміну від сатиричних творів, жарти у гуморесці добрі і легкі. У українській літературі має джерела iз жартівливих жанрів фольклору. Знамениті творці гуморесок: С.Руданський, У.Самійленко, У.Еллан, У.Чечвянський, Е.Козак, Остап Вишня, Д.Білоус, С.Олійник, Є.Дудар.

Експресіоні́зм - (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася у Німеччині в початку ХХ вік. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення крізь гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань і емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення у ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.

Еміграційна література - українська література, створена митцями, що виїхали за межі України. Це література міжвоєнної доби, перш за усе “празька школа” (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Ю.Липа) й післявоєнна (МУР, Нью-Йоркська група, ОУП “Слово”). Останні 2 групи відрізняються тим, що дуже багато митців виїхали за межі України дітьми й сформувалися як особистості уже у іншій культурі, дехто є емігрантами у 2-му поколінні, саме тому їх творчість є поетикою ближча до західної, ніж до української. Для усієї емігрантської літератури особливі причини “внутрішньої” України, роздуми про її минуле й майбутнє.

Епатаж – скандальна витівка; поведінка, що порушує загальноприйняті норми й правила.

Індивідуальний стиль письменника - характерний письменнику неповторний прояв ознак його таланту у конкретних художніх творах. Вміщує стиль образотворення, тип мислення, слідування певному художньому напряму, властивості поетики і мови. Зокрема, індивідуальний стиль Олега Ольжича розкривається як поєднання неоромантизму і неокласицизму, стоїчність, трагічний оптимізм, чітка версифікація, високий стиль мови.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Імпресіоністи намагаються в власних творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження і спостереження мінливих миттєвих відчуттів і переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — однак на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися своїми почуттями із спостерігачем твору, вплинути на нього

Іронія - засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висміювання. Найбільш часто використовується у сатирі. У українській літературі іронію застосовували Т.Шевченко, Й.Франко, М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, Є.Дудар, Ю.Андрухович, О.Ірванець.

Кларнетизм - термін Ю.Лавріненка і У.Барки на означення стилю раннього П.Тичини. Кларнетизм включає одушевленість життя, енергію світла, гармонію людини й Всесвіту, людини й Бога. Особливе місце займає музична стихія, дякуючи котрій П.Тичина досягнув синтезуванню мистецтв – мети усіх модерністів (поет поєднав поезію, музику й малярство).

Комедія - драматичний твір, у котрому крізь гумор і сатиру відображається смішне в житті, саме тому вона спроможний мати як розважальний, так й викривальний характер. З'явилась в давній Греції із веселих ігор на честь бога виноробства Діоніса. У давнину комедією називали усякий твір із щасливим закінченням. У українській літературі комедії писали Й.Котляревський ("Москаль-чарівник"), Г.Квітка-Основ'яненко ("Сватання на Гончарівці"), Й.Карпенко-Карий ("Хазяїн", Сто тисяч"), М.Куліш ("Хулій Хурина", "Мина Мазайло").

Виділяють комедію характерів, побудованій на зіткненнях смішних максималізованих характерів персонажів й комедію ситуацій, що базується на комічних поворотах сюжету, інтригах, збігах обставин.

Ліричний герой - особа, думки й почуття котрої виражаються у ліриці. Найбільш часто виступає в першій особі (“Я”), однак не потрібно ототожнювати автора й його ліричного героя, крайній є способом непрямої присутності автора у ліричному творі

Літературна група - об’єднання письменників (найбільш часто молодих), звичайно одного покоління або декілька молодших довкола “метра”, котрі намагаються досягнути спільної поставленої мети, виявивши себе як творчу єдність. Необхідно відрізняти літературні групи від об’єднань професійних або економічних, що не мають спільної мистецької програми. Поширеними літературні групи стали від початку ХХ ст. Особливо чисельними вони були у 20-х роках й на межі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. Переважно при досягненні учасниками творчої зрілості літературні групи розпадаються.

Літературна дискусія 25-28 рр. - публічне обговорення спірних питань про шлях розвитку української літератури у 20-х рр. ХХ ст. З'явилась із потреби оновлення українського письменства, орієнтації на європейську класику, а теж адекватної реакції на суспільні трансформації, пізніше встановила визначальне питання: бути або не бути українській літературі як самостійному мистецькому явищу. Сторонами дискусії були прихильники європейського напряму, зорієнтовані на класику і високий мистецький рівень, на чолі із М.Хвильовим, й “пролетарські” письменники і організації (“Плуг” на чолі із С.Пилипенком, “Гарт”), котрі орієнтувалися на масову літературу, намагалися творити “нове” пролетарське мистецтво, доступне всім, чим часто дискредитували мистецтво слова.

Почав дискусію М.Хвильовий 30 квітня 1925 року памфлетом “Про сатану у бочці...”. Дискусія завершилася фізичним знищенням її проєвропейських учасників, оскільки Москва побачила у ній загрозу імперії. Почалися звинувачення проти “націоналістів” і “ворогів народу”, що переросли у репресії, а М.Хвильовий покінчив із собою.

Літературний процес - складний й суперечливий процес розвитку світової літератури. Поділяється на літературні періоди (епохи) – фрагменти літпроцесу, окреслені певними епохальними подіями, у межах котрих панує певна літературна традиція. Літературний процес всякої національної літератури неповторний й спроможний суттєво відрізнятися від світового (зокрема, у українській літературі не одержав значного розвитку класицизм, у російській - бароко). Кожний наступний період заперечує основу попереднього, створює власну, беручи у той же час кращі надбання попередників.

Приблизна схема світового літературного процесу: Античність – Готика – Ренесанс – Бароко – Класицизм – Романтизм – Реалізм – Модернізм – Постмодернізм (2 останні періоди є синкретичними, поєднують велику кількість різноманітних напрямків). Науковці помітили, що філософська база літературних періодів чергується: раціоналізм (античність, ренесанс, класицизм, реалізм) – і інтуїтивізм, містика (готика, бароко, романтизм, модернізм).

Маргиналії ( лат. Targo – край, межа) - нотатки на берегах сторінки, зроблені читачем; в переносному значенні – жанроутвори, що є відгуком автора на певні тези у творах других авторів.

Маргінальність - характеристика образу або героя, що знаходиться “на межі” поміж 2-ма станами. Герой-маргінал звичайно – виходець із нижчого класу, що намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О.де Бальзака. У українській літературі звичайним маргінальним героєм є Степан Радченко із роману У.Підмогильного “Місто” – уже не селянин, однак ще не інтелігент, що бажає “підкорити” місто, стати знаменитим письменником.

Метафора - складний троп, інакомовлення, розкриття суті одного явища крізь схоже ("синя одежа моря" – М.Коцюбинський. Тут синій колір морської води зіставляється із хвилями). У розмовній мові метафори вживаються досить рідко, натомість у художньому стилі й у промовах є одним з головних художніх засобів.

Неокласики - мовна назва гуртка київських поетів кінця 20-х – початку 30-х років (так назване “п’ятірне гроно”: М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, М.Рильський, О.Бургарт). Вони культивували свободу творчості на противагу тодішнім більшовицьким ідейно заангажованим літературним угрупованням, орієнтувалися на високе мистецтво Класицизму, “аристократію духу”. Вирішальні ознаки творчості: відсутність ідейної заангажованості, орієнтація на античність, французький модернізм і російський “срібний вік” (котрі вони поєднували із українськими реаліями і мотивами), інтелектуалізм, елітарність (поети-неокласики були разом з тим академічними літературознавцями, перекладачами).

Неоромантизм - стильова течія модернізму у українській літературі початку ХХ ст. Леся Українка називала його “новоромантизмом”. На відміну від класичного романтизму, котрий проголошував розрив поміж дійсністю і ідеалом, неоромантизм думав за можливе їх поєднання дякуючи силі волі людини, її потягу до втілення мрії, виконання неможливого. У українській літературі неоромантизм виявився в драматургії Лесі Українки, творчості митців “Pозстріляного відродження” (О.Влизько, М.Йогансен, Ю.Яновський) і “празької школи” (О.Ольжич, О.Теліга), у романі “Тигролови” Й.Багряного. В зарубіжній літературі він виявляється у творах Р.Кіплінга, Р.-Л.Стівенсона, Г.Ібсена, Е.-Л.Войнич, Дж.Лондона, К.Гамсуна, М.Гумільова.

Новела (лат. novellus — новітній, новина) — різновид оповідання, невеликий за обсягом прозовий твір про незвичайну життєву подію із несподіваним фіналом. Жанрові властивості новели: лаконізм, невелика кількість персонажів: один або ж 2, сконденсованість, напруженість, драматичність дії, присутність чіткої і згорненої композиції, сюжетна однолінійність,психологізм, яскравість, влучність художніх засобів.

Постать художній - особлива форма естетичного освоєння дійсності і її моделювання у творі. Постать – не копія дійсності, а її творення. Створюючи постать, письменник передає власні почуття й намагається викликати їх же в читача. Образність – найхарактерніша особливість художнього відтворення дійсності. Головними в творі є образи-персонажі, допоміжну функцію підіграють образи-картини природи, образи-речі й образи-емоції. Образом-символом іменують такий художній постать, котрий має алегоричний або ж символічний зміст. Словесні образи – подібні слова й вирази, яким характерна картинність, яскравість, емоційна забарвленість (тропи). Образи теж поділяють за органами сприймання: зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові.

Підтекст - внутрішній, прихований зміст твору. Підтекст доповняє основний зміст, однак спроможний й змінювати його на абсолютно протилежний (іронія). З'являється за рахунок здатності висловлювання набирати асоціації (за цьому будуються, зокрема, дотепи, алегорія і ін.), крізь позамовні чинники (іронічний підтекст спроможний виникати крізь тон мовлення). Підтекст особливо характерний для лірики і психологічної прози. Теж на підтексті будується “езопівська мова” – непряме висловлення думки.

Плуг” - спілка селянських письменників, літературна організація. Заснована у 1922 р. в Харкові. Ініціаторами створення були С.Пилипенко (він же – лідер і ідеолог організації), А.Панів, Й.Сенченко, Г.Коляда, в склад входили теж Д.Бедзик, А.Головко, Наталя Забіла, П.Панч, О.Ведміцький і ін. (у “кращі роки” об’єднував до кількасот письменників). “Плуг” був більше адміністративною, ніж літературною організацією. Його ідейною базою була “змичка села із містом”, “червона просвіта”, масовізм. Художньої платформи не виробили, однак під впливом критики зверталися головним чином до реалізму, часто спримітивізованого. В період літературної дискусії 1925-28 рр. “Плуг” був опонентом ВАПЛІТЕ і активно критикувався за низьку художню якістю його творів, що спричинило “чистку” його рядів. “Плуг” був найближчим до офіційної ідеології й вкрай заангажованим, однак здійснював безперечно позитивну значення як “кузня кадрів” – із нього вийшли дуже багато молодих літераторів, котрі поповнювали “Гарт”, ВАПЛІТЕ, ВУСПП, “Нову генерацію”, “Молодняк”. Закінчив існування у 1932 р.

Психологізм - заглибленість в творі у душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься з зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує усі порухи душі власних героїв, намагається визначити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм розпочав входити у літературу у добу реалізму із його аналітичністю, а у час модернізму він став широко розповсюдженим. У українській літературі психологізм притаманний творчості М.Хвильового, У.Підмогильного, драматургії Л.Костенко.

Поема - віршований ліро-епічний твір, у котрому зображені визначні події і яскраві характери. Для поеми особливі ознаки епосу: сюжет, дійові особи; лірики – увага до переживань. Звичайний приклад – "Гайдамаки" Т.Шевченка. Теж поемами іменують віршовані ліричні твори дуже великого обсягу ("Кавказ" Т.Шевченка), у давнину поема була епічним твором ("Іліада" і "Одіссея" Гомера). Стосовно сучасних творів замість терміну "епічна поема" вживається "роман в віршах" ("Маруся Чурай" Ліни Костенко). Часом поемами іменують прозові романи, що є широкими епічними полотнами ("Мертві душі" М.Гоголя).

Порівнювання- простий троп, пояснення одного явища крізь схоже задопомогою єднальних сполучників як, мов, наче, буцімто: "й у рояля холодні клавіші, білі-білі, немов зима" (Г.Чубай). Часом сполучник опускається, у такому випадку зрівняння наближається до метафори ("доба – вовчиця" (О.Ольжич)). Велика кількість порівнянь має фольклорні корені ("дівчина, як калина", "парубок, як явір").

Празька школа” - умовна назва (термін У.Державина) групи еміграційних українських поетів, що мешкали в Західній Європі (головним чином у Празі і Подєбрадах) міжвоєнного періоду. Група не була формалізована, однак ідейно-художні засади творчості її членів надзвичайно схожі. В склад входили: Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Дараган, О.Теліга, О.Стефанович, Ю.Липа, Н.Лівицька-Холодна, Ю.Клен, О.Лятуринська. Натхненником групи був ідеолог українського націоналізму Д.Донцов. Пізніше, у процесі творчого зросту, дехто із митців виходив із-під його впливу, дискутував із ним, залишаючись, однак, вірним засадам творчості. Прикметні риси творчості: історіософізм, філософізм, волюнтаризм, національний пафос, заангажованість ідеєю націоналізму, однак і висока мистецька якість творів, поєднання неоромантизму й класицизму.

Психологізм - заглибленість в творі у душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься з зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологічний), він відслідковує усі порухи душі власних героїв, намагається визначити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм розпочав входити у літературу у добу реалізму із його аналітичністю, а у час модернізму він став широко розповсюдженим. У українській літературі психологізм притаманний творчості М.Хвильового, У.Підмогильного, драматургії Л.Костенко.

Роди й жанри літератури - ключове поняття класифікації літературних творів, що поділяються на 3 роди за способом зображення: епос, лірика й драма. Епос виявляє зовнішній світ, лірика – внутрішній, драма – єднає риси епосу й лірики крізь сценічне вираження в формі монологів й діалогів, сполучаючи дії і оповідь про них. Класифікацію розробив Аристотель, на сьогодні вона уважається умовною, були багатократні спроби її переглянути, оскільки: наявне розмежування поміж формою вияву й змістом (проза й віршована мова не повсякчас відповідають епосу і ліриці – існують епічна поема, верлібр, ритмізована проза й поезія у прозі), з'явились поєднанні родів: ліро-епос (балада, поема), драматична лірика.

Роди є суто літературознавчою, теоретичною категорією. Практично ж твори об’єднуються у жанри (другий ступінь класифікації). Жанри епосу: епопея, роман,повість, оповідання, новела, байка, казка, нарис, мемуари і т.п.. Жанри лірики: ліричний вірш, пісня, елегія, мініатюра. Жанри драми: трагедія, комедія, трагікомедія, своє драма, водевіль, скетч, фарс. Ліро-епічні жанри: поема, балада, ода, епіграма. 3-й ступінь класифікації – жанрові форми. Зокрема роман має форми пригодницького, соціально-побутового, історичного, сімейного, фантастичного і т.п..

Розстріляне відродження” - умовна (запропонована Ю.Лавріненком) назва літературно-мистецького покоління 20-30-х років періоду бурхливого національного відродження, репресованого більшовиками. Це С.Єфремов, Л.Старицькі-Черняхівська, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, Є.Плужник, Д.Фальківський, О.Влизько, У.Підмогильний, Г.Косинка, М.Куліш, Лесь Курбас, У.Поліщук, К.Буревій, М.Семенко і дуже багато других.

Молоді митці, виховані революційними подіями 1917-18 рр., перейняті їх романтичним і вітаїстичним запалом, розпочали небувалий розвиток усього українського мистецтва, давши “імпульс” багатьом мистецьким поколінням. Однак митців було винищено фізично або духовного, а творчість загнано у догми соцреалізму. Спадщина “розстріляного відродження” розпочала повертатися у 60-х рр., значні впливи помітні у літературному процесі початку 90-х.

Роман - напоширеніший й максимальний за обсягом епічний, прозовий (досить рідко віршований) жанр. Роману властиві декілька паралельних сюжетних ліній, широкий обсяг часу дії, цілісний сформований хронотоп. За змістом виділяють автобіографічний, біографічний, готичний, детективний, історичний, науково-фантастичний, пригодницький, соціально-побутовий, фантастичний, філософський романи.

Сатира - вид комічного, жорстокий й у’їдливий сміх із метою винищення об’єкта крізь його приниження. Теж сатирою іменують твори художньої літератури, наповнені таким сміхом. Об’єктом сатири є негативне у суспільстві (соціальна сатира) або ж в владі (політична сатира). Сатира походить із фольклору, розвинулася у античності. Видатні світові сатирики: Аристофан, Петроній, Лукіан, Дж.Боккаччо, Ф.Рабле, Ж.-Б.Мольєр, Дж.Свіфт, Вольтер, Г.Гайне, В.Теккерей, Марк Твен, А.Франс, Я.Гашек, Б.Віан. У українській літературі сатиру творили Й.Вишенський, Г.Сковорода, Й.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка, Т.Шевченко, Й.Франко, Леся Українка, Л.Мартович, М.Коцюбинський, У.Самійленко, Остап Вишня, У.Винниченко, О.Чорногуз, Є.Дудар, О.Ірванець і ін. Сатира – могутня зброя в боротьбі із супротивниками, саме тому в процесі активізації суспільного життя повсякчас різко росте кількість сатиричних творів.

Символ — художнiй постать, котрий умовно вiдбиває котру-небудь думку, iдею, почуття і iн.

Символізм - напрям в мистецтві, відгалуження модернізму. З'явився в Франції у 70-х рр. ХІХ ст. (С.Малларме, А.Рембо, П.Верлен). Вирішальні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для реалізму), а “медіум”, посередник поміж цим світом й вищим ірраціональним, доступним тільки на рівні інтуїції, крізь натяк й символ. Відповідно в творі за зовнішнім конкретним змістом мусить ховатися інший, таємний. Об’єкт мистецтва – символ, що асоціюється із іншими, вищими сферами. “Інший” світ спроможний бути відкритий крізь мистецтво поезії й музики, звідси намагання внести у письменство “дух музики”. Література, на думку символістів, є не функціонером, а самоцінним виявом Прекрасного, себто естетична функція відносилася на перше місце. У українській літературі символізм із’явився в початку ХХ ст. Повністю розкритися не зумів крізь несприятливі історичні умови, однак його риси бачимо у поезії представників “Молодої музи” (У.Бирчак, П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький, У.Пачовський, С.Чернецький) і “Української житла” (О.Олесь, М.Вороний, М.Євшан, Г.Чупринка), після революції – “Музагет” (П.Тичина, Д.Загул, М.Терещенко, О.Слісаренко, Я.Савченко, У.Кобилянський), останнім “спалахом” уважається творчість групи “Митуса” (Р.Купчинський, У.Бобринський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк).

Синекдоха - складний троп, вживання однини замість множини, видового поняття замість родового й навпаки: "А тим іноді перевертні нехай підростають, і поможуть москалеві господарювати" (Т.Шевченко).

Сонет — це чотирнадцятирядковий вірш. Він ділиться на 2 чотиривірші й 2 тривірші, написані п'ятистопним або ж шестистопним ямбом. Чотиривірші в сонеті спроможні мати рими або ж перехресні (абаб), або ж кільцеві (абба). В тривіршах допускається більше варіацій: вгв, вгв; вгд, вгд; вгд, дгв. Однак можливі і інші способи римування, однак загальне правило таке: якщо у чотиривіршах римування перехресне, то у тривіршах — кільцеве, й навпаки

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея із колонами у Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно із яким світ-космос знаходиться у нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує усі власні складові у доцільно упорядковане ціле. Долю окремого тіла, за стоїцизмом, встановлює його природа, що доцільно включається в всезагальну природу. Найбільш важливішим власним завданням стоїцизм думав обґрунтування міцної й розумної основи морального життя людини, котру вбачав в подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється в підпорядкуванні своїй долі. Головними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість в житті.

Сфарагiта — уживання iменi або прiзвища певного автора в написаному ним творі

Уособлення - складний троп, різновид метафори, перенесення якостей живих істот на довколишні предмети, явища природи і т.п.: "Велика кількість дивних дерев сновигає містом безцільно" – Г.Чубай).

Урбанізм – (від лат. – міський) – культ дуже великого промислового міста, його

атмосфери, штибу життя.

Усмішка - різновид гуморески, створений Остапом Вишнею. Його специфіка заключається в зближенні жанру із фейлетоном, поєднанні жартівливих замальовок із фейлетонною гостротою і почасти у’їдливою дотепністю.

Фейлетон - невеликий за обсягом гумористичний або сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Від красного письменства “взяв” художні засоби (гіперболу, гротеск, каламбури), від публіцистики – зображення конкретних осіб й актуальних подій. У українській літературі засновником жанру є У.Самійленко, пізніше – Кость Котко, Остап Вишня, С.Олійник, Є.Дудар.

Філософічність - стильова характеристика твору, введення до твору складних філософських міркувань на “вічні” теми (буття, його сенс, місце людини в світі, логіка світобудови, першопочатки всесвіту і т.п.). Філософічність потребує високого інтелектуального рівня як автора, так й читача. У той же час від автора вимагається не втратити емоційну складову твору. У українській літературі філософічність особливо притаманна творчості Т.Шевченка, поетів “празької школи” (О.Ольжич, Є.Маланюк, О.Теліга), “неокласиків” (М.Зеров, М.Рильський), Л.Костенко.

Футуризм - один із напрямків авангардизму початку ХХ вік, відгалуження модернізму. Головні ознаки: деструктивна направленість відносно класичних художніх зразків, урбанізм (зображення й естетизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси і назва). Футуристи намагалися абсолютно повернути мистецтво на усіх рівнях – аж до словотворення, поєднання письменства із малярством і кіно. Першим теоретиком футуризму був італієць Т.Марінетті. У Росії його представляли Й.Северянін, У.Хлєбніков, У.Маяковський, у українській літературі – М.Семенко, Г.Шкурупій. Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну значення, футуризм, як й загалом авангардизм, відійшов в минуле. Певні риси футуризму простежуються у неоавангардистів кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., наприклад групи “Червона фіра”.

Художні засоби - прийоми письменника, елементи його мистецької майстерності, котрі становлять специфіку художньої літератури, здійснюють яскравість зображення й красу літературного твору. До засобів виразності тропи (епітет, зрівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон, літота, метонімія, метафора), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс і т.п.), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора і т.п.), формотвірні засоби усякого роду літератури (сюжет, композиція, портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги, мова оповідача й автора).

Художній метод, інша назва – творчий метод, - спосіб художнього осмислення дійсності і її перетворення засобами мистецтва. Творчий метод залежить як від панівної філософії певної доби, так й від автора, дякуючи чому, по-перше, здійснюється зміна художніх методів водночас із розвитком суспільства, по-друге, є можливою різноманітність індивідуальних творчих методів в рамках усього літературного напряму.

Коментарі ( 0 )

Залишити коментар

ГДЗ з української літератури

Підписатися на оновлення

Залиште свою едектронну адресу, щоб отримувати останні новини та оновлення на сайті yrok.net

Всі права захищено.

Копіювання матеріалів без зміни заборонено.

При використанні матеріалів обов'язкова наявність активоного посилання (не закритого для індексування пошуковими системами) на джерело.