Конспект уроку: Євген Плужник - один із провідних поетів "розстріляного відродження". Життєвий та творчий шлях письменника, його трагічна доля. Поезія "Для вас, історики майбутні...", "Громадянський інтим", сповідальність, ліричність, філософічність лірики

Лукаво повелося XX вік  із  українською літературою. Народжува¬ло дуже велеких  творців, давало їм крила для високого лету, й  тут же тоталітарна система ці крила стина¬ла, самих творців розпинала на хрестах мук, а потому  десятиліттями сквернила їх  працю. Чо¬тирма бродами стікають води життя й  назад не вертаються. Однак  ми повертаємо пам'ять, відро¬джуємо наші душі, наші серця. В цьому нам до¬помагають справжні митці.

Скiльки їх, молодих, талановитих, люблячих свiт i життя, розтоптав чобiт

сталiнських iнквiзицiй?! Особливих провин не шукали, доцільно було лиш  потрапити в  сiтi людоловiв. Із  характерною ретельнiстю полювали на опозицiйний талановитий свiт мистецтва, на духовну елiту із  її життєтворчим духом. Поміж  тих, кому судилося "Розстрiляне Безсмертя" виникає  талановитий

письменник, котрого  не оминули жорна сталінських репресій, Євген Плужник…

Доля подарувала йому усього  38 лiт (1898-1936). Важко  хворий на сухоти, вiн був заарештований i зiсланий до концтабору на Соловки, там i помер.

Проблемне завдання:

Хто він? Звідки, з якого краю вийшов у світ? Під впливом кого й чого формувався його світо¬гляд, талант?
 

Євген Плужник

Євген Плужник - один із  найталановитіших українських поетів початку XX вік . Кажуть , історія повсякчас ставить усе на власні  місця й  справедливо воздає усякому . З  Плужником сталося не зовсім так. Признаний  й  високо оцінений особистими  сучасниками, як пост яскраво самобутній, він одначе надзвичайно  мало видавався як при житті, так й  після смерті. Навіть у  школі згадується, лише  коли аналізується література 20-х років. Однак  його одного із  українських поетів можна поставити поряд із  Тичиною, адже він так правдиво й  художньо точно змалював страшну трагедію братовбивчої громадянської війни у  Україні. З  його біографії знаємо, що митець навмисно уникав політичних питань, не втручався у  достатньо  бурхливі літературні полеміки, відносився  до них певною мірою скептично. Імовірно, із  даної  причини у  його поезіях часто бачимо слова «тиша», «тишина», «спокій». І жорстока реальність , що вирувала навколо  нього (громадянська війна, масовий терор, моральна деградація сучасників), стала врешті його особистою трагедією світосприйняття. Одначе крізь  усі твори простежується провідна думка: людство вистраждає, опам’ятається, одужає.

Виходить, що Плужник «неголосним» був за життя, він був приречений на посмертне забуття, й  лише  сьогодні признаний  поетом широкого гуманістичного болю і  суму.

Я - як і всі. І штани з полотна...
І серце моє наган...
Бачив життя до останнього дна
Сотнями ран!

Знаю, сіренький я весь такий,
Мов осінній на полі вечір...
Я тихенький, тихенький. 
Тихіш од трави...
Взагалі я дуже тихенький
 

Життєвий шлях Євгена Плужника

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року у  слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії (край був заселений козаками із  України у  XVII ст.). у  родини  дрібного торговця. Його батько був дрібним купцем родом із  Полтавщини, а мати – із  Воронежчини. В  сім‘ї було 8 синів й  дочок. Спадкові сухоти періодично забирали когось з  дітей. Мати була зайнята, тож Євген жив під опікою сестри Ганни.

Змалку опанував рідну українську мову, у  гімназійні роки спізнався добре й  із  літературою — звісно, у  час поза навчанням. Учився, доки було йому цікаво; зате читав досхочу, ласуючи цукерками. Мусив міняти гімназії (Воронеж, Богучар, Ростов), закінчивши освіту аж 1918 р. у  місті Боброві. Тамтешній вчитель -словесник на підставі ранніх проб поетичного пера російською мовою провістив юнакові майбутні літературні успіхи Пролягали Євгенові шляхи Й  на Полтавщину —спершу у  канікулярний час. А того ж 1918 р. уже  вдівцем батько Євгена Павло перебрався туди, в  власні  рідні краї над Пслом, щоб  порятувати вцілілих дітей від родинних сухот й  відшукати безпечніший притулоки за тривожної доби. В  1919р. Євген вчителює в  початковій школі села Немала  Богачка.

Навчаючи дітей, він водночас  поглиблював й  власні  знання. Однак  самоосвіта його не задовольняла. Євген Плужник рішає  спробувати власні  сили як актор в  мандрівній трупі, а уже  влітку 1920р. від‘їхав до міста Києва до старшої сестри Ганни, котра  працювала лікарем-фтизіатром у  медінституті, а її чоловік викладач в  ветеринарно-зоотехнічному інституті. Він загітував вступити Євгена до цього інституту. Однак  крізь  рік Євген зрозумів, що це не його покликання. Невдовзі він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор і дотепність цінують викладачі і товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє. 

Є.Плужник не зробив акторської кар‘єри, взагалі не став актором, однак захоплення театром не минуло безслідно. Він написав 3  прозові п‘єси.

Дві із  них ( “Професор Сухораб” і В  дворі на передмісті” ) опубліковано 1929року у  журналі “Життя і  революція”. В  них живе аромат тієї епохи, вони і  зараз  спроможні  задовольнити й  наше прагнення до пізнання, й  наші естетичні потреби. Плужник досить любив тільки одну п‘єсу: “Лихо із  розуму” Грибоєдова. Створити українське “Лихо із  розуму”- п‘єсу, що поєднала б в  для себе  усе  найліпше  із  драматургії й  поезії – ось таку мету поставив перед собою митець. Ще в процесі  відвідування лекцій він знайомиться із  власною  майбутньою дружиною, котра  навчалася на історико-філологічному факультеті ІНО (Інститут народної освіти ). Вони закохуються одне у  одного й 12 жовтня 1922р. одружуються. 

Своє лiтературне «хрещення» письменник отримав в  лiтературнiй органiзацiï «Ланка» пізніше  - «Марс»), що вiдокремилось вiд строкатого «Аспису» (асоцiацiï письменникiв). Членами групи «Ланка» була невелика, однак  творчо надзвичайно  сильна група молодих «попутникiв»: Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, У .Пiдмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фалькiвський і iн. 

Перші українські вірші Є.Плужника у  гімназійний період він писав російською) були опубліковані 1923 року у  київському журналі "Глобус" під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) - Плужник ще не наважився перші поетичні спроби підписати власним прізвищем.

1926 року дякуючи  дружині поета, Галині Коваленко, побачила світ 1-ша  книжка віршів Євгена Плужника під назвою "Дні". Євген усе писав, писав, - розказувала  вона, - а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він усе  писав й  засував то у  піч, то під матрац. Раз  він вийшов. Визвали  його… Я для себе  поміркувала  так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він повідоме  - він же фахівець, або  це чогось варте. Згодом Меженко викликає мене до телефону й  каже: "Знаєте, що ви принесли? В.  принесли вірші такого поета, котрого  ми у  житті будемо довго ждати й  дай нам Бог, аби ми дочекалися". І в  липні 1926 року, коли дружина була на відпочинку, стан здоров‘я письменника різко погіршується: горлом пішла кров. Коли лікарі крізь  місяць дали дозвіл  зрештою  відвезти хворого до передмістя, в  Ворзелі зняли кімнату. Там й  знаходився  поет до глибокої осені, потому  лікувався в  тубінституті, а навесні поїхав до Карасану. Відтоді й  назавше його життя підлягло суворому режиму.

Через рік виходить друга і  остання прижиттєва поетична збірка Є.Плужника "Рання осінь", котра  мала прихильну рецензію Ю.Меженка, а іншими розкритикована. В початку  30-х років, не звертаючи уваги  на важку хворобу, літературна роботу  Плужника значно активізується, розширюються її горизонти: перекладає українською мовою. Восени 1932 року поет,повертаючись із  Кавказу, заїздить до Харкова, де в  вузькому колі друзів читає власну  п‘єсу “Шкідники”. 

Збірка поезій під назвою "Рівновага", котру  Плужник підготував до друку й  датована 33-м роком, залишилася  ненадрукованою: одночасно  із  багатьма власними друзями і  колегами по перу він втрапив в  жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до "Вибраних поезій" Є. Плужника 1966 року. Всього  десять років тривала літературна роботу  цього талановитого поета. У українську поезію центра  1920-х років Євген Павлович Плужник ввійшов  як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті і  безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності життя людини , протест проти бездумної революційної жорстокості. Він жадав  конкретного гуманізму, зверненого до усякої  людини, що опинилася в  вирі терору і репресій й  була безсилою захистити власну  честь, гідність, зрештою, саме життя. 

Поет-філософ Плужник розкриває суперечність поміж  метою й  здобутком, поміж  справжнім сенсом життя людини  й  його нікчемними зовнішніми виявами.

Відразу після розстрілу 20  восьми "ворогів народу", поміж  котрих  були друзі Є.Плужника по "Ланці" й  "Марсу", митець попадає  у  "чергу" призначених до розстрілу. Ордер на арешт й  трус в  його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Однак  ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, у  котрій  Плужник звинувачувався у  саме тому , що він "є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний із  націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну діяльність . Знав про практичну роботу  організації по підготовці терактів". На підставі цього зроблено висновок: "перебування його на волі є соціально небезпечним", а саме тому  Євген Плужник підлягає "утриманню у  спецкорпусі Київського обласного управління НКВС".

Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів, його свій  арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, котру  пізніше було замінено десятьма роками заслання. Однак  десять років заслання на Північ із  суворими умовами полярного клімату і напівголодне життя у 'язничних казарм для людини, хворої на легені, - означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Й  усе  ж того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. В  листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав: 

"Галча моє! 

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, однак  одночасно  із  тим - це величезну має вагу: я хочу, аби надовго, на усе  власне  і  моє життя, зберегла цей лист - найрадісніший, вір мені, із  всіх  листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як досить рідко я радів й  як дуже багато  потрібно  для того, й  от зараз , коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радості - так це означає , що сталося у  моїм житті те, чому і  ти одночасно  зо мною - я знаю - радітимеш. В  мене мало зараз належних слів - мені б лише  хотілося пригорнути тебе так міцно, аби відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, в  котрого  буяє життєва сила й  у  м'язах, й  у  серці, й  у  думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце - й  мені, їй-богу, так тяжко  стримати себе, аби не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє у  людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, й  прошу: запам'ятай дату цього листа як дату найліпшого  із  моїх днів. 

28.03.35 

Твій Євген". 

До Соловецьких казематів одночасно  з  побратимами по засланню у  арештантських вагонах поет уже  їхати не був спроможний . Його, важко  хворого, везли окремо. На Соловках він головним чином  лежав в  тюремній лікарні, зрідка писав листи у  Україну. Кінцевий  його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже  продиктував, а дружині лиш  приписав власною рукою: "Присягаюся тобі, я усе  одно виживу!" На жаль, це було уже  нереально.

Плужник усе життя повторював наче заклинання слова спокій, щирість й  їх похідні. Обов’язковими в  його аутотренінгу стали витримка, розважливість, той недемонстративний стоїцизм, що не зрадив йому й  у  останні хвилини життя.

Плужник помер в  соловецькій тюремній лікарні. Перед смертю розпорядився, аби його верхній одяг й  пальто передали тим, до кого він прихилявся, хоча  знав, що його побажання не буде виконано. Наближення смерті передбачив непомильно. Попросив в  санітара води: «… вмиюся, пригадаю Дніпро й  вмру». Із  спогадів того санітара: «Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола й  так тримав її якийсь час, закривши очі – як людина, що згадує ; згодом знов  вмочив пальці обох рук в  воду й  слабо потер їх одну об одну. Згодом обтерся рушником, що його я подав, – так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти й  закритися коцами до підборіддя; взяв миску й  відійшов із  нею. По якійсь хвилині 2-х  я знов  був коло ліжка. Письменник вже  не дихав…» (Євген Плужник, 3 збірки, Мюнхен, Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1979).

Поет знав, що каже: «бути щирим – не всім зуміти». Й  не боявся суворого суду сучасника тому саме , що «нащадкам безстороннім» промовлятиме моя спокійна щирість». У  оцій спокійній щирості – ключ до своєрідності письма. А позаяк вона живилася вродженою шляхетністю й  набутою культурою, то і  сталося рідкісне преображення, яке обертає простого смертного на значного  поета.Щирість вимагає  довірливої інтонації. Плужник довів її до межі досконалості. Я сказав «довів» й  – засумнівався. Й  нічого він не доводив. Просто сказав те, що сказати був спроможний  лише  він.

Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. Похований в  Братській могилі на Далеких Соловках. 4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і  справу припинено "за відсутністю складу злочину". 

Євген Плужник - людина iз вершин незвичайного таланту, тихої вдачi, стриманий, навiть обережний. Тримався незалежно, i цього було достатньо ... 

Вiн не був "ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозумiти, осмислити, "...бачив життя... сотнями ран!.." Його твори стали вираженням правди i совiстi. Хто ще мiг так щиро ввiрити себе сучасникам? 

Літературна діяльність Євгена Плужника

Євген Плужник — талановитий український поет, письменник, драматург, котрого  не оминули жорна сталінських репресій, він один серед  тих, кого ми називаємо зараз  «розстріляне відродження». З  його біографії знаємо, що митець вмисно  уникав політичних питань, не втручався у  достатньо  бурхливі літературні полеміки, відносився  до них певною мірою скептично. Ймовірно , із  даної  причини у  його поезіях часто бачимо слова «тиша», «тишина», «спокій». Й  жорстока реальність , що вирувала навколо нього (громадянська війна, масовий терор, моральна деградація сучасників), стала врешті його особистою трагедією світосприйняття. Одначе крізь  усі твори простежується провідна думка: людство вистраждає, опам’ятається, одужає.

На час виходу 1-ї  збірки «Дні» (1926) Євген Плужник був вже  визнаним письменником, а сама збірка творів продемонструвала певну опозиційність стосовно «пролетарської літератури». Усі твори митця вмістилися у  3  збірки: «Дні», «Рання осінь», «Рівновага» (остання за життя поета не була видана).

Ставши членом угруповання «Ланка», яке об’єднувало творчі сили, молодий поет одночасно  із  іншими намагався поєднати усталені традиції класики й  естетичні потреби нового часу, виробивши свій  стиль. Й  до нинішніх днів літературознавці насправді не дійшли однієї думки: був він реалістом або  імпресіоністом. Слушно власного  часу про нього сказав Віктор Петров (Домонтович): «Він поет, хіба цього мало?!» 

Дуже багато  поезій сповнені трагічного звучання: класовій ненависті і  безжальному братовбивству автор протиставляє ідею цінності життя людини , виражає  протест проти бездумної революційної жорстокості. Знав, котрі  страшні трагедії пережило українське село, як нещадно громадянська війна нищила й  винних, й  правих: 

Сідало сонце. Коливалися трави. 
А хто з них винний, а хто з них правий! — 
З-під однакових стріх. 

Людське життя для історії — це лише  мить. А для людини — піт праці й  кров боротьби, це радощі і  страждання. Про них навряд або напишуть майбутні історики. Ймовірно , узагальнять словами «війна», «робітничий рух». Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, й  не потрібно  її ятрити порожніми фразами. Може, лише  письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.

На відстані усе  може здатися  більше  простим, зрозумілим. Саме тому  легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Однак  для тих, хто скроплював землю власною  кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху і  болю. Автор бажає , аби нащадки, котрі  будуть існувати  поміж  родючих вільних нив», не забували цього. Показовим є те, що адресатами болючих рядків названо тільки  «істориків майбутніх», а не сучасного авторові читача, й  це зрозуміло, оскільки ці болі-страждання для Євгена Плужника, як доречно писав про це В.  Державін, — єдина дійсна життєва реалія, а усе  інше — тільки «слів цвіла полова».

1. Хто він, Євген Плужник?
2. Звідки, із  котрого  краю вийшов в  світ?
3. Під впливом кого і  чого розвивався  його світо¬гляд, талант?

Ідейно- художній аналіз поезії   “Для вас, історики майбутні...” 
Написати твір-роздум на тему  «Людське життя для історії — це тільки мить, а для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання».