Конспект уроку: Київські "неокласики". Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Філософічність, афористичність їхньої лірики. Микола Зеров ("Київ − традиція"). Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність

Емоційна готовність учнів до уроку

Епіграф уроку

Перекладач, учений, критик і поет,
Закоханий в Елладу і поетів Риму,
Плекав класичний ритм і срібнодзвонну риму,
Великий ерудит, природжений естет...
В часи сваволі дикої, пітьми і зла,
Коли засліплені безглуздий культ кували,
В неволі дальній, де німа холодна мла,
Миколи Зерова не стало.

                                                     І.Теліга
 

Творча постать Миколи Костьовича Зерова, поета, перекладача, літературознавця, критика, помітно виділяється навіть на тлі багатого на таланти літературного життя 20-х років. Це був митець строгої, вивіреної думки, досить чутливий до художнього слова, рідкісний ерудит, проникливий історик літератури, блискучий оратор й  полеміст. Одночасно  із  Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом-Хмарою і Освальдом Бургардтом він належав до а саме  групи “неокласиків”. Вертаючи сучасникам творчість М. Зерова, доцільно пройти стежками і дорогами життя цього унікального митця, доля котрого  випала на складний передреволюційний час, на епоху демократичного відродження 20-х років й  трагічно закінчилася  на Соловецьких островах. Він прийняв це як невідхильний закон й  ніде не намагався схитрувати. Йшов чесно й  прямо, несучи у  грудях, за його ж висловом, “гострої розпуки гострий біль”, однак  разом з тим  й  незникаючу буттєву радість.

Неокласицизм

Неокласицизм (від гр. neos — новий й  лат. classicus — зразко¬вий) — течія у  літературі й  мистецтві, котра  із 'явилася значно пізні¬ше занепаду класицизму як літературного напряму й  знайшла власний  вияв в  використанні античних тем й  сюжетів, міфологічних обра¬зів й  мотивів, проголошенні гасел «чистого мистецтва» і культу позбавленої суспільного суті  художньої форми, у  оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм з'явився  в  центрі  XIX ст. у  західноєвропейській літературі. Його тенденції позначились на російській і українсь¬кій поезії (А. Майков, М. Щербина, М. Рильський, Юрій Клен).

Неокласиками називали тих поетів й  критиків, котрі  групувалися довкола  журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — близько київського видавництва «Слово». Сюди входили подібні  письменники, як М. Зеров, П. Филипович,

М. Драй-Хмара, Освальд Бургард й  М. Рим¬ський, котрі  прагнули підняти престиж художнього слова, із  його допомогою рішать філософські, історичні, морально-етичні проблеми. 

Група неокласиків у  українській поезії 20-х років, відмежовуючись від а саме  пролетарської культури», прагнула наслідувати мистецтво минулих епох. До основних рис даної  школи, окрім  підкресленої уваги до худож¬ньої форми, відносять ще  орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям світової класики (від античності до початку XX ст.), віддання переваги історико-культурній і морально-психологі¬чній проблематиці, негативне відношення  до політизації мистецтва, повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобут¬ки античності, інтелектуалізм, вико¬ристання зразків античної культури й  культури епохи Відродження, есте¬тизм, аристократизм духу, гармонія поміж  розумом й  почуттями, несприйняття радянської дійсності (комуніс¬тичної ідеології - усього , що призве¬ло до падіння рівня духовності).

Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо». Особливі  жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо і т.п. . 

Життєвий шлях Миколи Зерова (Матеріал для вчителя і учнів)

Дитинство

Микола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 року у  Зінькові Пол-тавської губернії у  родини  учителя  місцевої двокласної школи. Батько його похо¬див з  селян, розумів, що зробити кар'єру вихідцю із  народу досить тяж¬ко (сам працював вчителем , пізніше  директором школи, а ще пізніше - інспек¬тором народних шкіл), саме тому  всім власним  синам (а дітей в  родини  було семеро: 5 синів й  2 дочки) дав вищу освіту. Микола - найстарший, однак  не єдиний інте¬лектуал поміж  братів Зерових. Молодші: Дмитро став знаменитим  ботаніком, ака¬деміком АН УРСР, Костянтин - визнаним гідробіологом, Михайло - визна¬ним поетом й редактором, котрий  в  діаспорі виступав під псевдонімом Михайло Орест. Зерови не були росіянами за походженням. Мати вийшла із козацького знатного роду роду Яреськів із -під Диканьки на Полтавщині. Дід й  прадід по батьковій лінії - чернігівці, котрі  переїхали із Ніжина. Хоч  удома  говорили ро¬сійською мовою, до чого зобов'язували посади батька, мати часто співала ук¬раїнські народні пісні дітям. Дядько по материнській лінії - П.Яресько - надзвичайно  вплинув на світогляд малого Миколи і  на його життєву позицію у майбутньо¬му. Навчився читати Миколка у  чотири роки. Із  допомогою батька в  ранньому дитинстві легко опанував початки географії, астрономії, ботаніки.

Освіта і перші публікації

У своїй першій школі - Зіньківській початковій - Микола Зеров учився одночасно  із  Пав¬лом Губенком - майбутнім гумористом Остапом Вишнею. Із  1903 до 1908 року Зеров здобував освіту у  Першій київській гімназії, де на нього особливий вплив мав талановитий вчитель -латинолог. Гімна¬зисти дивувалися феноменальній пам'яті ровесника і  часто екзаменували його: "...Проробляли із  ним подібні  тести: давали прочитати при них сторінку богослов'я й , згромадившись коло нього, стежили за рухом його зіниць, й  була умова, що текст має бути прочитаний лиш  раз ). Згодом ми підручник забирали, й  він повторював прочитане слово у  слово. А текст вибирали трудний". Вчився М.Зеров виключно на "відмінно", однак  медалі не одержав крізь  те, що прямо висловлював опозиційні думки до подій в  державі. В  1908 році юнак склав конкурсний екзамен в  Петербурзький уні-верситет, однак  крізь матеріальні нестатки й  особисту апатію до цього міста рішив  за краще вчитися у  Києві на історико-філологічному факультеті університету імені святого Володимира. Тут під керівництвом приват-до¬цента У .Данилевича Микола Зеров написав власну  1-шу наукову працю -курсову діяльність  "Літопис Граб'янки як історичне джерело й  літературна пам'ятка", котру  в  травні 1914 року блискуче захистив вже  як дипломну. Із  1912 року Микола Зеров починає публікувати власні  перші наукові розвідки в  педагогічному журналі "Світло", а наступного року достатньо  часто друкує і  рецензії й  у  газеті "Рада". Водночас  Микола - активний член студентсь¬кої громади, один із  кращих студентів вузу. 9 травня 1910 року помер відо¬мий український письменник й  педагог Борис Грінченко. Над його моги¬лою виступив молодий Зеров й  дав своєрідну клятву. Почуте із  уст молодо¬го науковця вражало свіжістю думки і  глибоким змістом.

Учителювання

Миколі Зерову пророчили велетенське майбутнє, обіцяли покинути при уні-верситеті. Однак  крізь  надто різкі публічні виступи і конфлікт із  деканом-шо-віністом професором Т.Флорінським наукова кар'єра розпочала  пробуксовува-ти, а саме тому  Зеров поїхав учителювати до Златопільської гімназії. Тут він вик-ладав латинську мову і  історію, однак  деколи приходилося підміняти колег, котрі читали зовсім інші предмети. Раз  Миколу Зерова попросили провести урок географії. Коли він ввійшов  в  клас й  вияснив тему попереднього уроку, виявилося, що школярі  забули принести карту, а зараз  відказувалися  відпо¬відати. Щоб  не тратити лишнього часу, "Микола Костьович, мало  дума¬ючи, розграфив на дошці меридіани й  паралелі північної складові  Росії із  всіиа  належними деталями". На уроках історії Зеров сипав датами. Коли ж приходилося викладати літературу, цитував десятки віршів напам'ять. Діти обожнювали власного  вчителя , однак  самому йому у  Златопіллі було тісно. Вир¬ватися із  даної  глухої провінції вдалося аж в  1917 році, коли Зеров вже  був делегатом 2-х  українських учительських із 'їздів й  заявив про себе як чудо¬вий оратор і  здібний вчений . Із  вересня 1917 року Зеров очолював секре¬таріат педагогічної ради Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства, а теж викладав тут латинь. Яким чином  незмінний рецензент, Микола Костевич починає співробітництво з  журналом "Кни¬гар", пізніше стає його редактором.

Не покидаючи роботи у  гімназії й  ви¬кладання в  Київському архітектурному інституті, сам пробує себе у  поезії. Зеров сходиться теж із  митцями й  вченими, котрі  гуртувалися довкола  рек¬тора Української Академії мистецтв Г.Нарбута. В  1920 році Микола Зеров одружується із  Софією Лободою, видає кни-гу перекладів із  античних авторів "Антологія римської поезії", де були вміщені твори Катулла, Вертілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала, а теж кни¬гу "Нова українська поезія", що стала явищем в  літературному процесі.

Голод в  двадцятих роках був настільки страшним, що Зеров із  родиною  рішає  покинути столицю. Він влаштовується на діяльність  у  Баришівську соціально-економічну школу, де працює близько  3-х  років, не пориваючи при цьому взаємозв'язків  із  Києвом. "Баришівський період" життя був надзвичайно  плідним. Тут народилися усі вірші, котрі  Зеров пізніше помістив в  збірку "Камена", дуже багато  сонетів, сатир, перекладів й  навіть декілька  маленьких опо¬відань. Й  провінція Зерова пригнічувала, й  саме тому  як лише  у  1923 році вче¬ному запропонували посаду професора Київського інституту народної ос¬віти, він переїхав в центр. Із  жовтня Микола Зеров розпочав  читати тут подібні  цікаві лекції, що про них поширювалися легенди. Однак  викладач не лише  читав, а і  уважно слухав відповіді студентів, не лише  пояснював, а і  ви¬магав глибокого розуміння предмета. Ю.Лавріненко підкреслював: Яким чином  педагог, вчений  й  критик - Зеров був нещадний до лінивого примітивіз¬му і  неуцтва й  вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну й  нау¬кову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особис¬тих симпатій або  антипатій". Українську літературу Микола Зеров викла¬дав водночас  в  декількох  вузах Києва.

1923—1925 Неокласики

Двадцяті роки української літератури дійсно пройшли "під знаком Зерова", коронованого терновим вінком вождя "неокласиків". 1923 рік для цього угруповання став своєрідним трампліном. Усі  неокласики - від "грона п'ятірного" до У .Домонтовича - уже  проживали у  столиці, спілкувалися, товаришували . В  цей час М.Зеров познайомився ще  із  майбутнім лідером "ВАПЛІТЕ" Миколою Хвильовим, коли той в  складі харківської письмен-ницької організації "Гарт" приїхав до Києва. В  1924 році вийшла книжка М.Зерова "Камена", котра принесла авторові велику славу, хоча  сам Зеров власні  вірші зневажливо називав "сухарями" й  навіть про свої  набутки іронічно писав в  3-й  особі, підкреслюючи водночас  ще  власну  безкомпромісність: "До драм, оповідань й  доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії". В  вступі до "Камени" звучить дорікання  малограмотним українським митцям: "Ні для кого не секрет, що наші по¬ети, за кількома незначними виїмками, надзвичайно  мало вчаться й  мало працю-ють над технікою слова... У  результаті - довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого слов-ника. .. Й  тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками й  французь-кими парнасцями спроможний  нам в  великій пригоді стати". Письменник дещо за-недбує власне  покликання літературного критика й  усі  зусилля докладає до справи перекладів, своє  літератури й літературознавства. Появляється його чудова праця "Леся Українка". Водночас із  С.Єфремовим й  П.Филиповичем М Зеров приступає до другого саме тому  "Нового українського письменства", працює упорядником "Збірника із  теорії й  історії письменства", перший випуск котрого  під назвою "Література" побачив світ в  19 Відсотків  році. В  1929 році виходить книга М.Зерова "Від Куліша до Винниченка".

1925—1928  Літературна дискусія

Микола Зеров приймав  активну участь в  літературній дискусії 1925 -1928 рр., підтримував погляди на літературу Миколи Хвильового, водночас із  іншими "неокласиками" проводив декілька  літературних вечорів. Експан¬сивний, "рухливий, як живе срібло", лідер "неокласиків" рясно  розси¬пав... поміж  власних  друзів епіграми, римовані жарти, віршовані листи". Аналізуючи питання завтрашнього дня української літератури, Микола Зеров заявляв: "Ми зобов'язані завжди заявляти про потребу уважного відношення до усякої  культурної цінності". А у  той же час надзвичайно  вимог¬ливо відносився  до виданого, іронізуючи: "Плуг" пише для села, а "Гарт" для города, а виходить ні к селу, ні к городу". Зеров виступав проти сепа¬ратизму у  письменницькому середовищі і провінційності в  взаєминах: '"Ми зобов'язані протестувати проти гуртківства й  гурткового патріотизму, гурткової виключності у наших літературних взаємовідносинах". Подібні  виснов¬ки не були випадковими, адже неокласики виступали проти регіоналізму, проти народництва й  спроби "плужанської" реставрації. Вченому виста¬чало наснаги на усе , навіть на допомогу у  перекладанні М.Рильському "Пана Тадеуша" А.Міцкевича. Дякуючи  Зерову український читач зумів  причаститися до античної літератури, прочитати українською мовою Байрона, Петрарку, Бодлера, Пушкіна, Лєрмонтова.

Улюблена праця його ні в який час не втомлювала, не набридала. Навіть коли М.Зеров приїжджав на дачу, то із  собою приймав  діяльність , сідав на ве¬ранді і  перекладав або ж  творив власні  свої  вірші. Коли не давалися рими, йшов до лісу, а за якийсь час вже  повертався вдоволеним: підібрав чудо¬ве слово! В  розквіті таланту Микола Зеров стає надто помітною постаттю. Його уже не мало змогу  не зазначити  недремне око тоталітарної системи. Якщо ж узяти до уваги ще і  те, шо Микола Зеров "був дуже великим  майстром дратувати українську громадську думку" в  той час, коли не логічні докази, а донос вирішував будь котру справу, то він сам себе підставляв, набли¬жав фатальну розв'язку. До того ж йому заздрили, не маючи сил дорівнятися ні у  перекладі, ні в  віршуванні, ні в  критичній оцінці, ні у  літературознавчих студіях. "Переклад "Бориса Годунова", - засвідчувала дружина, - був останньою дуже великою  працею Зерова, доконаною у  Києві". А перекладачем Микола Костьович був непересічним. Досі у українській літературі нема рівного йому на цьому поприщі. Тож доцільно прислухатися до оцінки Зерова Г.Кочуром: "...Перекладознавчий й  перекладацький доро¬бок Зерова має першорядну вагу у  українській літературі - це уже  стало аксіомою і дискусій не викликає".

1 вересня 1934 року Зерова усунули від викладацької роботи у  Київсь¬кому університеті, однак  ще залишили на кафедрі рівно на 2 місяці. У  цей час письменника наче переслідує якийсь злий фатум: помирає його єди¬ний син. Якщо взяти до уваги, що власного хлопчика письменник надзвичай¬но любив, то це стало страшним ударом. Дружина залишила промовисті свідчення про Зерова-сім'янина: "Зеров був добрим чоловіком, однак  бать¬ком ще кращим. Сина нашого він любив й  пишався ним від часу його по¬яви на світ. Сподіваючись дитини, я боялась, щоб  не народилась дівчинка, хотіла  для себе  сина. А Зеров казав, що він однаково буде вдоволений й  сином й  донькою. Одначе уже  тоді, як народилася дитина, повернувшися із  роботи, де його поздоровляли , він сказав мені: "А знаєш, це надзвичайно  добре, що у  нас хлопчик, зовсім по-іншому поздоровляють з  сином. Може, інша слава сонцеві, інша місяцеві й  зіркам". Малого в  родини  звали Котиком, хоч  у  метриці записали Федором. Із  юних літ дитя проявляло себе справжнім вундеркіндом. Ніхто і  уявити не був спроможний , що цьому розумнику доля відвела лише  десять років. Ось ще одні болючі спогади дружини: Насамкінець 1934 р., в  десятилітньому віці, помер від шкарлатини наш єдиний син Котик. Коли хлопчик захворів, проф. Брацлавський, знаменитий  тоді у  Києві епідеміолог, сказав мені: В. , батьки, гадаєте, що подібні  розвинуті діти великий плюс? Для нас, лікарів, це великий мінус. В  них стомлений мозок, вони погано переносять хвороби"... Хоча  як ми боролися за життя хлопчика, урятувати його не вдалося. Доглядаючи малого, заразилася й  я від нього шкарлатиною. У  лікарні поклали нас до різноманітних  відділів, дитина померла без мене. Відразу мені про це не сказали, я також  була у  тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха звалився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні пізніше , коли минула криза моєї хвороби... Уперше  зради¬ли його сила волі і  життєрадісність, якими повсякчас він так помітно відзна¬чався. Надзвичайно  важко  було йому переживати втрату сина. Він говорив про дитину, що "це був щасливий десятилітній сон, котрий  ні в який час уже  не повто¬риться". .. Пройде рівно день в  день 3  роки від смерті Котика - й  розстріляють його батька. Наче містика. Однак  як же поставилися до трагічного факту хвороби й  смерті дитини викладача колеги в  вузі? Поспівчували? 

Початок терору. Арешт

З 1-го  листопада наказом ректора без жодних пояснень причини профе¬сора Миколу Зерова вигнали із  університету. Друзі починають сторонитися лідера "неокласиків", наче прокаженого. Над ним тяжіє тавро "ворога народу". Щоб  колись  вислизнути із  пастки й  одержати діяльність , професор виїжджає в  Москву, однак  28 квітня 1935 року його, як й  2-х  других  "неокласиків" - П.Филиповича і  М. Драй-Хмару, заарештовують. 20 травня Ми¬колу Костьовича відправляють в  Київ нібито як свідка у  процесі над СВУ, і дуже швидко  із  свідка він перетворюється в  "ворога народу", підсудного. Або  було в  Миколи Зерова передчуття трагедії в  поезіях останнього періоду? Навряд. Або ж  ж він гасив інтуїтивні здогади, боячись напророчи¬ти для себе  щось ще страшніше. В переддень  арешту появився достатньо  оптим-істичний, хоча  й  перейнятий мукою і затяжним чеканням добрих змін вірш:

Смутна, о земле, ти! Скупа, обітована.
А може, це не ти, а сам я туманію...
Чи ж скоро у мені, о Теплий Олексію,
Минуться туга, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок прокинеться для мене
І, рястом криючи утрати глибший слід,
Заграє, зацвіте надії тло зелене?

І раптом тюремна камера. Звинувачення - тероризм і  те, що "входив в склад  керівництва контрреволюційної організації, котра  ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і  створення буржуазної незалежної Української республіки". Найбезглуздіше із  всіх  можливих для поетів звинувачень. За одними свідченнями, знаходячись  у  стані загяжної депресії після втрати єдиного сина, Микола Зеров, не читаючи, підписав усе, що йому підсунули у  НКВД. За іншою версією, Зерова жор¬стоко допитували і  примусили підписати визнання, що він особисто був ліде¬ром поміж  тих, хто мав учинити замах на Косіора й  Постишева. Однак  якщо навіть лідера "неокласиків" й  зламали морально у  чекістській катівні, то це ще не засвідчує  про його слабодухість. У .Петров із  цього приводу писав: "Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів й  знаходили у  для себе  моральну силу не підписати акт обвинувачення. Однак  не меншу моральну і  творчу силу потрібно  було мати, щоб  й  в процесі  слідства, й  потому  на засланні продовжувати власний  труд". В  групу "банди Зерова" вписують П.Филиповича, А.Лебедя, Марка Вороного, Л.Митьковича, Б.Пилипенка. Зерову інкримінують керівництво українською контрреволюційною організацією й  присуджують до 10 років позбавлення волі. Справжньою насмішкою Зерова над неправедним судом можна вважати його виступ перед оголошенням вироку: "С моей точки зрения, был толь¬ко раз  сделан призыв к террору - у  форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании в  Рыльского (йдеться про поезію П.Куліша "До коб¬зи" -О.С.)". А у  лютому 1936 року Миколу Зерова висилають на Соловки.

Заслання

На початку червня 1936 року етап прибув на місце, вказане в  вироку. За станом здоров'я Зеров не був спроможний  працювати лісорубом. Йому доручали прибирати кімнати господарської служби. Впоравшись із  немудрим за¬няттям, Зеров віддавався улюбленій праці у  комірчині сторожа: перекла¬дав, писав літературознавчі розвідки, про що повідомляв в  листах власну  дружину. Вважають, що саме на Соловках М.Зеров завершив багаторіч¬ну діяльність  над перекладом українською мовою "Енеїди" Вергілія. На жаль, рукопис перекладу загубився, пропав або ж  був знищений. А йшлося Зеро¬ву не про одну "Енеїду". Й .Заславський підкреслює: "Засланий на Солов¬ки Микола Зеров й  тут живе інтенсивним інтелектуальним життям". До того ж й  сам у 'язень найбільш турбується не власною  неволею, а тим, що вона порушила його творчі плани: "До 1937 р. я мусить  був скінчити книгу розвідок із  української літератури, до 1938 - "Енеїду" й  "Останніх римлян" ("Akademia"), до 1939- 3-й  випуск "Нового українського пись¬менства"... Зараз  усе це відкладене на безрік, однак  компенсувати не¬здійсненне потрібно  таки чимось: тож я ношуся із  планами..." Він не лише планував, а читав книги із  табірної бібліотеки, удосконалював власне  знан¬ня англійської, перекладав, творив... Кінцевий  лист датований 19 верес¬ня 1937 року. Зеров готувався до власної другої соловецької зими й  просив надіслати калоші. Вони йому уже  не знадобилися… В  жовтні крізь  перенаселеність концтаборів каральні органи рішили  переглянути окремі  справи і  зробити "відстріл". Своєрідною трійкою" по Ленінградській області 9.10.1937 року багатьом соловецьким у 'язням, в  саме тому  числі М.Зерову, П.Филиповичу, М.Вороному попередній вирок був замінений розстрі¬лом. Винищили їх 3 листопада 1937 року, приурочивши здійснення  вироку до 20-ї річниці жовтневого перевороту. Роздумуючи про власний  кінець, 1 березня 1922 року Микола Зеров написав вірша, яким й  годилося б закінчити цю сумну оповідь :

Тягар робочих літ наліг мені на плечі
Стих безтурботний сміх і споважнілі речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
"Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї,
Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?"
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості передсвітніх годин,
Цій смужечці зорі над тихим сном долин!

Творчість Миколи Зерова

Його внесок до нашої культури великий й  коштовний, а заплачено йому за нього мученицькою смертю на Соловках. Час усе розставив на власні  місця. Заслужено  вершинною ми вважаємо зерівську творчість - літературознавчу, перекладацьку, поетичну, схиляємось перед його громадянським подвигом.

Микола Зеров - представник українського неокласицизму, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження в  саме тому , щоб  переймати i розвивати кращi приклади  європейської культури.

Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецької, єврейської, готської культур. Й  із  не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янської iсторiї: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а і  про власну  чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний тільки двiчi використано в  цiй поезiї. 

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Й  його поезiї далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того у  них постають "замрiяний золотоглавий Київ", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова". 

Опрацювання програмової поезії М.Зерова «Київ − традиція»

Микола Зеров справедливо уважається  лідером "неокласиків". В  своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам й  александрійським віршам, котрі  вирізнялися досконалістю форми й  глибинним філософським проникненням в  буття. Сонети писав за строгим класичним взірцем - написав їх загалом 85. Філософічність, вишукана мова, висока майстерність творів Зерова вражали сучасників.

Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоча  будучи людиною сором'язливою, зазначав , що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. У  поезiї М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищої проби. Його iм'я із  повним правом можна поставити поряд із  великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньої культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки

М. Зеров зацікавився сонетом в  часи навчання на класичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету, де він серйозно займався вивченням латинської і давньогрецької мов й  літератур. М. Зеров міркував  сонет формою найвищої художньої майстерності і лаконічності вислову. Характер, високий інтелект, особливий літературний хист, кохання  до класичної досконалості запрограмували М. Зерова на прихильність до канонічної віршової побудови і захоплення живою культурною традицією.

Цьому жанру належить головне  місце у  поетичному доробку письменника. До процесу творчості М. Зеров підходив зважено, із найвищою вимогливістю. Сонети сприяли розкриттю його поетичного таланту, чіткому вираженню думки. Крізь  сонетну форму виявилися нові грані таланту художника слова. Поет, маючи власний  особливий тип мислення, вбачав в  сонеті більше  придатнішу форму виявлення думок, переживань і властивого саме йому сприйняття оточуючого  всесвіту . М. Зерову вдалося поєднати в  сонеті глибокі знання історії і справжнє, тонке відчуття звукової гармонії. Його твори досягнули рівня довершеності, інтелектуальної напруги і неповторності філософського мислення. 

Сонет — це чотирнадцятирядковий вірш. Він ділиться на 2  чотиривірші й  2  тривірші, написані п'ятистопним або ж  шестистопним ямбом. Чотиривірші в  сонеті спроможні  мати рими або ж  перехресні (абаб), або ж  кільцеві (абба). В  тривіршах допускається більше варіацій: вгв, вгв; вгд, вгд; вгд, дгв. Однак  можливі і  інші способи римування, однак  загальне правило таке: якщо у чотиривіршах римування перехресне, то у  тривіршах — кільцеве, й  навпаки. 

Творчість й  взагалі культурна роботу  Миколи Зерова і  других  неокласиків невідривні від Києва, від його рельєфу, рясно прикрашеного творіннями відомого  Растреллі, Шеделя і других  гігантів минулого.

Микола Зеров любив Київ щиро. З  задоволенням показував гостям його живописні куточки, Софійський собор, по котрому  водив буквально годинами, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. Яким чином  згадувала його дружина, він милувався мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, а славетна  брама Заборовського, пам'ятна для нього спогадами про незабутній гурток Георгія Нарбута, була улюбленим місцем прогулянок. Думав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, й  Дніпро ще не подібний  на півдохле кошеня». Власний  сонет, написаний 1927 р., він так й  назвав: «Київ навесні ввечері».

Можливо , буде справедливо нагадати, що тільки у  часи святкування 1500-літнього ювілею міста, тільки під впливом тодішніх ювілейних публікацій широка суспільність дійшла всвідомлення  історичної значення  Києва, його визначального місця у  нашій історії. Насправді, розуміння Києва орієнтовно 1982 року суттєво змінилося. Подібні  і  були зеровські думки 1923 року:

Ніхто твоїх не заперечить прав
І вперше світ осяв ТВОЇ висоти...

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. І його поезiï далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того у  них постають "замрiяний золотоглавий Киïв", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова". Вiн святкування  вiрить у  те, що

Живе життя, i силу ще таïть 
Оця гора зелена i дрiмлива, 
Ця золотом цвяхована блакить. 

Виразне читання поезії з відповідним коментарем "КИЇВ — ТРАДИЦІЯ" 

Тема: усвідомлення історичної ролі Києва, його визначального місця в нашій історії.

Ідея: возвеличення краси замрiяного золотоглавого Києва, його визначального місця в нашій історії.

Основна думка: 

Ніхто твоїх не заперечить прав. 
Так, перший світ осяв твої висоти

Жанр: сонет

Вид лірики: громадянська лірика

Римування: перехресне (абаб) і кільцев (абба).

Віршований розмір: ямб

Художні особливості твору:

метафори - перший світ осяв твої висоти, зберіг ти чар-отруту

В тобі розбили табір аспанфути — 
Кують, і мелють, і дивують світ. 
Тичина  "Плуга" вів у сонячні комуни. 

епітети - Тичина, голосний і юний.

Бесіда:

1. Про що засвідчує  початок вірша?
2. Яке значення  Києва у  нашій історії ?
3. Що за  історичні події, пов’язані із  Києвом, пригадує  поет в  поезії «Київ-традиція»?
4. Чому Зеров звертається до образу Києва?

1 Вкажіть  назву течії у  літературі й  мистецтві, котра  із 'явилася значно пізні¬ше занепаду класицизму як літературного напряму й  знайшла власний  вияв в  використанні античних тем й  сюжетів, міфологічних обра¬зів й  мотивів 

А. імпресіонізм;

Б. експресіонізм В.  неокласицизм

Г. неоромантизм

2. Довкола  котрого  київського видавництва групувалися неокласики ?

А. «Слово»;

Б. «Книга» В.  «Київ»;

Г. «Дніпро»

3. Хто із  письменників не входив до неокласиків

А. Максим Рильський, 

Б. Павло Филипович, В.  Павло Тичина 

Г. М.икола Зеров

4. Микола Зеров належав до

А. Київської школи

Б. шістдесятників В.  неокласиків

Г. «Празької школи»

5.Жанр лірики «Київ-традиція»

А. інтимна

Б. пейзажна В.  філософська

Г. громадянська

6. Тичина вів в  сонячні комуни 

А. «Плуга»

Б. «Гарт» В.  неокласиків

Г. «Слово»

7.Ліричний герой відбиває красу

А. каштанів

Б. акацій В.  Києва

Г. Чернігова

8. Й  у  наші дні Київ зберіг 

А. чар-отруту 

Б. чар-зілля В.  красу

Г. привабливість

9. За жанром поезія «Київ-традиція»

А. ода

Б. сонет В.  балада

Г. елегія

10. Провідним мотивом вірша «Київ-традиція» є

А. всвідомлення  історичної значення  Києва, його визначального місця у  нашій історії.

Б. значення  митця в  розвитку культурних традицій киян В.  безмежна вдячність матері і  рідному місту

Г. віра у  неминучий розквіт України

Підібрати матеріал про життя і творчість Максима Рильського