Конспект уроку: Розвиток українських земель в ХІХ ст.. Повсякденне життя людей в ХІХ ст. Сільське господарство. Торгівля. Промисловість. Родини українських підприємців. Меценатство.

Українські землі в ХІХ ст

Історія українського народу XIX століття це історія сподівань і прагнення змін. В обох імперіях серед населення переважало селянство, яке прагнуло кращого життя, вільного й заможного.

Рис. 1. Українська родина початку ХХ століття.

Найзаповітнішою мрією селян були воля й земля. Селян обурювало те, що вони залежали від своїх власників - поміщиків – і не мали землі, на якій би відчули себе справжніми господарями. Важким тягарем на плечі лягла панщина - обов’язкова праця на землі господаря власними знаряддями. Встановлену кількість днів селяни своїм плугом орали панську землю, засівали її, власними серпами й косами збирали врожай і обмолочували збіжжя ціпами на панських токах. Іноді траплялося так, що на власному клаптикові землі селяни збирали врожай в останню чергу. Селянські сім'ї здебільшого були великими. І основною проблемою, яка поставала перед батьками, була: як нагодувати й одягнути родину.

Свою тугу за волею й кращою долею народ виливав у піснях. Ці пісні є неоціненними історичними джерелами.

За горою за крутою косарики косять

Та у пана Саливона собі хліба просять.

Ой косили косарики півтори неділі,

Не бачили косарики хліба ні скоринки.

Молодая дівчинонька, чого з лиця спала?

Така тепер, козаченьку, панщина настала.

Що в неділю раненько усі дзвони дзвонять,

Молодії отамани по улицях ходять:

“Ой годі вам, добрі люди, до церкви ходити.

Беріть ціпи та лопати та йдіть молотити”.

Надії селян справдилися лише в середині XIX століття. У 1848 році селяни Галичини отримали довгоочікувану волю. Панщина скасовувалася. Кожній сім’ї давали земельний наділ, хоча землі бракувало, вона була своєю. На теренах Російської імперії звільнення з кріпацтва відбулося лише в 1861 році. Селян зобов’язали сплатити викупні платежі. Очікувані зміни викликали розчарування.

Українська історія XIX століття наводить нам ряд прикладів, коли колишні кріпаки, викупившись із неволі, ставали успішними підприємцями. До зачинателів підприємництва в Україні належать родини Симиренків та Яхненків. У 40-х роках XIX століття вони створили промислово-торговельну фірму «Брати Яхненки і Симиренки». Ця фірма займалася виробництвом і продажем цукру. Окрім того, фірма торгувала борошном, перепродувала худобу. Отримані прибутки брати вкладали у будівництво нових підприємств. У 1848 році поблизу села Млієва (Черкащина) вони побудували семиповерхову цукроварню. Замість застарілої техніки вмонтували нове обладнання.

Рис. 2. Брати Левко, Олексій та Микола Симиренко і Тетяна Левіна (1914 рік)

За яку б справу не бралися брати, в усьому мали успіх. У 1859 році до них у гості завітав Тарас Шевченко. З побаченого Шевченка найбільше вразило селите, яке збудували підприємці для своїх робітників. Воно нагадувало той райський куточок, про який мріяв кожен працюючий. Уявіть поселення з вимощеними вулицями, газовими ліхтарями, крамницею, лікарнею, школою, театром, зручними для проживання будинками. І це тоді, коли більшість міст ще на мала ні бруківки, ні освітлення. Брати розуміли, що результати праці робітників залежать не тільки від устаткуання, але й від умов їхнього проживання. У 1860 році Платон Симиренко дав гроші для видання повної збірки Шевченкового «Кобзаря».

Українські підприємці XIX століття були й щедрими меценатами. Розвиток освіти, науки, мистецтва, видання книг потребували чималих коштів. У 1911 році на рахунках родини Терещенків у закордонних банках лежало більше 13 млн карбованців. На добродійні справи родина витратила майже 5 млн карбованців. Такі вчинки повністю відповідали гаслу родинного герба - «Прагнути до громадських справ». Родина Терещенків на свої кошти побудувала в Києві дитячий притулок, лікарню, дві гімназії. Зібрання художніх полотен родини склало основу Київського музею російського мистецтва.

Унікальну колекцію творів мистецтва зібрав колекціонер-меценат Богдан Ханенко. Це зібрання склало основу Київського музею західного та східного мистецтва. На кошти Ханенка та за його участю провадилися археологічні розкопки на Київщині. Упродовж тривалого часу він фінансував видання часопису «Старожитності Придніпров’я.

Справами меценатства на західноукраїнських землях займалися представники греко-католицької церкви. Життєвий шлях і вчинки відомого митрополита Андрея Шентицького є підтвердженням того. У 1913 році він заснував у Львові Український національний музей і став його головним меценатом. Шептицькии допомагав приватним школам. За свої кошти посилав молодих священиків для навчання до Риму, Відня. Став ініціатором відкриття госпіталю у Львові. Тривалий час митрополит підтримував художників, майстрів народних промислів, науковців, опікувався товариством «Просвіта» і спортивним товариством «Пласт»

Умови життя шахтарів Донбасу

«Приміщення, в котрих жили тоді шахтарі, були надзвичайно жахливими; в гарного поміщика худоба утримувалася у дещо кращих умовах, аніж нещасні шахтарі, котрі жили у землянках. Ці землянки викопаними були у землі ямами, укритими двосхилим земляним дахом, якщо на рівному місці, й односхилим дахом, який спирався одним краєм на землю, й другим на стінку, яка складена із каміння...; не тільки підлоги у цих землянках не було, навіть дерев’яних нар не було... Землянки опалювалися чавунними грубками, котрі були одночасно й вогнищами для приготування їжі, однак і цих огидних приміщень, не дивлячись на те, що вони коштували гріш, не вистачало, й досить часто на одних й тих самих місцях уночі спала денна зміна робітників, вдень - нічна».

Рис. 3. Житло шахтарів

1. Які зміни в житті українського народу відбувалися упродовж XIX століття?

2. Чому більшість українських селян у XIX столітті не могли організувати справу так, як Симиренки та Яхненки?

3. Що для цього їм не вистачало?

4. У яких умовах проживали шахтарі Донбасу?

5. Чи могли бути вдоволені шахтарі умовами свого проживання?

6. Як ви гадаєте, у яких умовах повинні жити робітники, що працюють в шахті?