Конспект уроку: Українські історичні землі

Українська державна територія і етнічні землі

Для України як держави вагоме роль має географічній простір, у котрому здійснюється політичне, соціальне, економічне і духовне життя її населення. Географічний простір — це передусім місце активної діяльності людей. Він є частиною земної суші й водної поверхні із усім їх складним природним середовищем, ландшафтом, котрі впродовж багатьох століть мають вплив на господарське життя, суспільні, родинні взаємозв'язки й духовний світ людей.

Український географічний простір побудований із таких 3-х частин, котрі послідовно входять одна у одну: 1) територія держави; 2) українські етнічні землі; 3) глобальний простір. Визначальним чинником формування його є український народ із урахуванням історичних особливостей заселення ним земної поверхні, освоєння природного середовища.

Географічним ядром глобального простору українства є державна територія — чітко окреслена в просторі й визнана міжнародними угодами площа земної поверхні й земних надр під нею, а ще дванадцятимильна (22,2 км) зона морських вод й дна, товща атмосфери над ними. Отже , державна територія — це не лише суша, як це часто уявляють, однак і . водна поверхня й вся товща вод під нею водночас із морським дном і його надрами. Усе це звуть акваторією, або ж . територіальними водами. Дуже багато держав виділили в прибережних морях ще т.зв. трьохсотмильні економічні зони, що в територіальні води не входять, однак вилов риби, добування корисних копалин і т.п. у них спроможний здійснюватися тільки за згодою даних країн.

В склад території держави: належить атмосферний простір над її сушею й акваторією — аероторія. Польоти пілотованих й непілотованих апаратів у аероторії певної держави спроможні здійснюватися тільки із її дозволу. Інакше — це порушення її суверенітету.

Своє територію (сушу), аква- й аероторію ще звуть геоторією. Звичайно, площу території держави визначають як площу її суші. Так, сучасна площа суші України становить 60Із ,7 тис. км, а площа територіальних вод — більше 20 тис. км.

Характерною рисою державної території України зараз є те, що вона не повністю збігається із межами її етнічних земель. В власну чергу, українські етнічні землі (етнічна територія) — це простір земної поверхні, котрий компактно заселений й освоєний господарськими українцями, українським етносом за дуже багато століть його розвитку й розселення. Часто чіткі межі суцільно заселеного простору тяжко визначити, саме тому що він непомітно переходить в етнічно змішані території.

Отже , суцільна українська етнічна територія становить практично чотири п'ятих всіх земель, що їх заселюють українці. Із неї 80,4Відсотків — це державна територія України, а практично 20,0Відсотків перебуває в сусідніх державах. Найсильніше такої території в Росії (Бєлгородська, Курська, Воронезька. Ростовська області, Краснодарський край). Якщо сюди ще зарахувати змішані території (Брянщина, Ставропольський край і т.п. ), то в Росії перебуває 291,9 тис. км, або ж 30,9Відсотків української етнічної території, себто практично третина. Значно менше української етнічної території відійшло до Польщі (тут вона змішана — північна Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), Словаччини (південна Лемківщина) й Румунії (Мармарощина, Південна Буковина).

Етнічну територію становлять історико-географічні землі України: Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Мармарощина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Бессарабія, Таврія, Кубань, Донщина, Наддніпрянщина, Сіверщина, Слобожанщина і ін. Ці землі частково або ж повністю входять в склад політико-географічних земель й територій, до котрих належать: Правобережна Україна, Лівобережна Україна, Західна Україна, Східна Україна (Підросійська Україна), Брацлавщина, Берестейщина, Перемишльщина, "Новоросія" і т.п. . Врешті-решт існують ще етнографічні землі — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Ново-Сербія, Слов'яно-Сербія (дві останні названі за місцями вселення царським урядом сербського населення в Подніпров'я і Донбас в XVIII ст.).

Ці землі надзвичайно часто перекриваються й заходять одні у одних. Так, етнографічна земля Гуцульщини перебуває головним чином у історико-географічній землі Галичини й частково — в Закарпатті. А політико-географічна земля Берестейщини лежить в історико-географічному Підляшші і Поліссі. В літературі часто плутають різноманітні різновиди оцих земель.

На думку академіка С. Рудницького, етнічна (за його висловом — національна) територія — це головна основа нації, а ідеалом для усіх українців є вільна Україна у її етнічних межах. Так історично склалося, що починаючи із кінця XVIII ст. в Європі формувалися національні держави, котрі прагнули закріпитися у межах суцільного розселення нації - державотворця.

Державна територія має одну важливу властивість: не звертаючи уваги на те що за міжнародними й двосторонніми угодами вона уважається недоторканою, насправді не було жодної держави, територія котрої залишалася б неодмінною . Більше неодмінною , як побачимо, є етнічна територія. Для України зазначимо 3 властивості: 1) оскільки Україна часто втрачала власну державність, то не повсякчас можна говорити про державну територію; 2) державна територія, починаючи із XVII ст., була меншою, ніж етнічна, себто її кордони проходили з середини , меж етнічної території; 3) політичним ядром України повсякчас було, Подніпров'я.

Політико-географічне розміщення України

Географічне розміщення (ГП) — це одна з фундаментальних категорій географічної науки. Воно являє собою просторове (в межах земної поверхні) відношення певного об'єкта (країни, міста, гірського масиву, природної територіальної системи і т.п. ) до географічних даностей, що лежать поза ним й мають або спроможні мати на нього суттєвий вплив.

ГП с складною категорією. Воно постійно індивідуалізує географічний об'єкт. В ГП відображається така його риса, як позиційність. Це дає усякому географічному об'єкту якостей унікальності. В світі немає 2-х об'єктів,, приміром , держав, котрі б мали однакове ГП. Таким чином , ГП — це постійно властивість об'єкта. Водночас в ньому відображається його відношення до других об'єктів й територіальних систем.

Виділяють декілька видів розміщення країни політико-економіко-, соціальне-, природно-, еколого- й , математико-географічне розміщення . Усе залежить від того, до котрої системи належить геопросторове оточення (осередок вище), що ним визначається розміщення держави. Якщо ним є природне оточення, то це буде природно-географічне розміщення (приміром , Україна розміщена в лісостеповій (й степовій зонах північної півкулі). Аналогічно визначаються інші різновиди географічного розміщення .

Політико-географічне розміщення (ПГП) держави — це її геопросторове відношення до політичних данностей, що знаходяться поза нею й мають на неї вплив.

ПГП країни має властивість історичності: воно залежить як від переміни її економічного, соціального, політичного, військового потенціалів, так й від переміни геополітичного оточення. Втім воно має й великий момент інерційності. Суть даної властивості заключається в саме тому , що для самих "суб'єктів" ГП — держави й її геополітичного оточення — особливі риси стійкості, збереження багатьох попередніх якостей.

Із точки зору топології ГП спроможний бути центральним й периферійним.

Зрештою , із погляду масштабу ГП розділяють на глобальне, регіональне й сусідське? Глобальне розміщення — геопросторове відношення держави до світової політики і системи й її підсистем, приміром груп високорозвинених країн, країн "третього всесвіту ", колишніх країн "комуністичного блоку", до світових геополітичних осей, геостратегічних інтересів і т.п. . Регіональне розміщення являє собою геопросторове відношення до системи країн й політично державних структур того континенту, в котрому розміщена певна держава. Для України регіональне ПГП — це її приналежність до євразійської геополітичної системи. Сусідське розміщення передбачає геопросторові взаємовідносини з державами, котрі межують із даною країною. Говорять про сусідів 1-го й другого порядку. Безпосередні сусіди –. це сусіди 1-го порядку, а сусіди сусідів формують сусідів другого порядку. Так, сусідами 1-го порядку для й Угорщини є Україна, Румунія, Хорватія, Словенія, Австрія, Югославія й Словаччина. А сусідами другого порядку — Росія, Білорусь, Польща, Чехія, Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Боснія, Албанія, Македонія, Болгарія й Молдова, себто їх практично удвічі більше. Чим, більше сусідів має певна країна, тим при других рівних й умовах вигідніше її ПГП.

Глобальне ПГП України характеризується багатьма прикметами . Це випливає передусім з надзвичайної різноманітності й складності політико-географічної ситуації в сучасному світі наявності глобальних політико - й економіко-географічних структур, нових тенденцій світового розвитку, глобального розподілу політичних й економічних інтересів, суперечностей й сил.

В світі зараз налічується, більше 190 самостійних держав, більша кількість із них входять в демократичну міждержавну структуру — Організацію Об'єднаних Націй (є із 1945 p.), Україна була одним із фундаторів даної політичної співдружності й розвивається у ній досі. В світовій політико-географічній системі виділяється ряд глобальних підсистем різноманітних ступенів . Донедавна радянська географія ділила всю сукупність держав на 3 великі групи: соціалістичних (комуністичних), високорозвинених капіталістичних країн й групу країн, що розвиваються.

Україна розташована в північній півкулі, в її помірній зоні, у котрій розвивалася сучасна людська цивілізація. Саме тут з'явились усі форми геополітичних формувань й структур.

Другою рисою глобального ПГП України є те, що великий вплив на нього має її розміщення в глобальному поясі найвищого політичного й соціально-економічного розвитку. Цей пояс визначається широтною смугою, котра оперізує всю північну півкулю. Україна розташована в центральній частині даної смуги. Водночас вона розміщена в східному секторі північної півкулі на Євразійському континенті, де перебуває максимальна кількість держав названої глобальної широтної смуги (в західному секторі тільки США й Канада).

Широтна смуга найбільше інтенсивного політичного й соціально-економічного життя північної півкулі представлена чотирма центрами світової сили. Ними є США, Західна Європа, Росія й Японія. Вони, насправді , формують 2 географічні масиви — американський й євразійський. Україна перебуває у центрі другого із них. Однак водночас американський й західноєвропейський центри об'єднані військово-політичною структурою — Північноатлантичним пактом.

Глобальне розміщення України відносно до США — головного ядра світової сили й демократії, найбільшої й наймогутнішої країни "земної кулі,— має ряд особливостей.

По-перше, США (як й Японія) є найбільше віддаленою від нашої держави високорозвиненою країною (відстань від Києва, до Вашингтона й Токіо сягає практично 8 тис. км). По-друге, в результаті інтенсивної експансії американського й японського капіталу мало не у усі країни всесвіту , створення транснаціональних компаній із ведучою роллю капіталів оцих названих держав відстані реально зменшуються . По-третє, розміщення України стосовно США потрібно розглядати не тільки крізь геопросторове відношення, однак і через призму інтересів української діаспори, котра с часткою глобального українства.

Що ж стосується ПГП України стосовно Японії, то воно досить "розмивається" не тільки в результаті великої відстані поміж цими країнами, однак і крізь присутність бар’єру" в вигляді значного масиву країн Азії.

Політико-географічне розміщення України до 2-х других центрів світової сили — Західної Європи й Росії, хоча й є також глобальним, й воно має добре виражений регіональний в 1-му й сусідський характер в 2-му випадках.

Зрештою , в глобальному ПГП України до уваги необхідно приймати її просторове відношення до значного масиву країн т. із третього всесвіту .

Більша кількість країн "третього всесвіту " мають специфічну демографічну обстановку — швидкий приріст населення, що випереджає темпи економічного розвитку. В власну чергу, це веде до наростання соціальної, а таким чином , політичної напруженості як усередині окремих країн "третього всесвіту ", так й поміж ними й високо- й середньорозвиненими країнами, до котрих належить Україна. Саме тому без урахування даної ситуації неможливо визначити й глобальне геополітичне розміщення України стосовно країн даної групи.

Необхідно мати на увазі ще глобалізацію мусульманського фактора. Це стосується політичних аспектів мусульманського фундаменталізму, зміцнення військово-політичної могутності країн, в котрих цей фактор здійснює провідну значення (Іран, Ірак, Пакистан) і т.п. . В Україні глобальне мусульманство має потенційні умови поширення крізь Крим (татарське населення конфесійно є мусульманським). В майбутньому глобалізації мусульманства сприятиме зосередження в багатьох державах Близького й Середнього Сходу нафтодоларів й їх експансія в Європу, у т. ч., й у Україну, із всіиа позитивними й негативними наслідками.

Найбільше загальною рисою регіонального ПГП України с її перебування в системі, країн євразійського континенту, їх субрегіональних поєднань, інтеграційних політичних й економічних формувань.

Україна перебуває порівняно біля до центрів цивілізації глобального й регіонального ядра історичної державно-політичної організації людства. Не випадково перші державні формування на території України з'явились в південній її частині — на чорноморському узбережжі. Це були міста-колонії (поліси) древньої Греції (VII-ст. до Хр.) — Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантикапей.

Система держав Євразії характеризується досить дуже великою контрастністю.

Україна належить до дуже велеких держав Євразії. Вона прямо межує, із країною-гігантом Росією, її сусідом другого, порядку є Китай, а третього — Індія.

За географічним розміщенням усі країни Євразії діляться на дві групи:, морські й континентальні.

Дезінтеграційні й інтеграційні процеси будуть тривати й у майбутньому. Так, не виключено, що на території Росії ще виникне декілька самостійних держав (особливо на Поволжі, Північному Кавказі, Сибіру), напевне, дезінтегруються Китай, Індія, Ірак.

В Євразії збереглися і рудименти колоніалізму. Це головним чином невеликі залежні території на окраїнах континенту: Гібралтар (належить Великобританії), Массау (в володінні Португалії). Насправді , усі автономні республіки Північного Кавказу є колоніальними рудиментами Росії.

За роллю етносів в державоформуванні усі держави Євразії ділять на моно- й полінаціональні. Росія, Індія, Китай, Індонезія, Швейцарія — типово багатонаціональні держави, оскільки нації-державотворці не мають поза ними особистої історичної батьківщини (певним винятком є Швейцарія). Що ж стосується таких країн, як Німеччина, Угорщина, Чехія або Узбекистан, то вони є мононаціональними країнами. Зрозуміло, населення оцих країн є поліетнічним. Україна як держава належить до поліетнічних, однак мононаціональних країн із однією, т.зв. титульною нацією.

Фактично надзвичайно мало є держав, кордони котрих збігалися б із етнічними межами народу-державотворця. Так, етнічні території держави Білорусь перебувають в Литві й Росії, етнічні українські межі заходять на територію Польщі, Словаччини, Білорусі й Молдови, тоді як на територію України заходять межі румунського, молдавського й угорського етносів.

Характерною політико-географічною рисою Євразії є присутність тут оригінальної нації — арабської, котра формує низку самостійних держав, що часто, конфліктують поміж собою. Одночасно із тим саме в Євразії, точніше на Близькому Сході, є унікальна мононаціональна країна Ізраїль, державоформуючий - етнос котрої — євреї —й у основній масі живуть в діаспорі (поза її межами).

Зміна регіонального політико-географічного розміщення України дуже великою мірою визначається спрямуванням міжнародних євразійських геополітичних осей, котрі перетинали її територію в різноманітні епохи. Аналіз історико-географічних даних засвідчує , що можна виділити дві головні геополітичні осі: північно-південну (меридіональну) й західно-східну (широтну). Часто вони утворювали своєрідний хрест, центром котрого була Україна.

Першою дуже великою геополітичною віссю, котра перетнула територію України в меридіональному напрямку, стала лінія: "варяги-греки" (із IX ст.). Вона проходила від Скандинавії крізь Прибалтику, Подніпров'я до Чорного моря.

В ХІІІ ст. під тиском степового Сходу знов відроджується східна напіввісь. Походи Чінгіз-хана, Батия, а згодом Тамерлана остаточно зруйнували Старокиївську державу. Зникає вся меридіональна геополітична вісь. Північна її напіввісь поступово повертає проти годинникової стрілки на Захід. Спершу вона стає "литовсько-українською", коли в XIV ст. мало або не вся Україна ввійшла в склад Дуже великого Князівства Литовського, а від другої половини XVI ст. (1569 р.) — "польсько-українською", себто уже західною напіввіссю.

З занепадом Золотої Орди й її спадкоємців - Казанського й Астраханського ханств (кінець XV ст. — XVI ст. функції 2-х полюсів геополітичних напівосей — північної й східної — зосереджує Московське царство. Формується своєрідний геополітичний трикутник, в центрі котрого опинилася Україна Сторони цього трикутника: Польща—Московська держава, Московська держава (із XVIII ст. імперія)—Османська імперія, Османська імперія—Польща (із 1569 р. — Річ Посполита). Геополітичним центром України до другої половини XVIII cm. була Запорізька Січ й Гетьманщина. Після триразового поділу Речі Посполитої (1772 р., 1793 p., 1795 p.), коли українські землі були окуповані Австрійською (із 1867 р. — Австро-Угорською) й Російською імперіями, а Османська імперія була усунута Росією із причорноморсько-азовського узбережжя, чітко сформувалася потужна широтна геополітична вісь — "германсько-російська". На східному її промені було остаточно понищено усі ознаки української державності (зруйнування в 1775 р. Запорізької Січі). Вдруге за історію України її геополітичний центр зміщується в Галичину (особливо після революції 1848-1849 pp.), де існували окремі риси парламентаризму -й федералізму.

В XX ст. Україна залишилася на дуже велеких євразійських геополітичних осях Захід—Схід (Західна Європа—Росія) й Північ—Південь (Росія—Середземномор'я або Близький Схід). В 1917-1920 рр., вона стала активним державотворчим ядром (центром) на оцих осях. Зусиллями Східного (Москва) й Західного (Варшава, країни Антанти) полюсів широтної осі оця державність була ліквідована, а в пізніші роки зроблено усе , аби ослабити прагнення до її відродження (більшовицькі голодомори 30-х рр. й масове виселення населення західних областей в повоєнний період польські пацифікації в міжвоєнний період і т.п. ). Коли ж в 30-х роках західний полюс даної геоосі змістився в нацистську Німеччину, Україна остаточно опинилася поміж 2-ма жорстокими імперіалістичними режимами — націонал-соціалістичним (3-й рейх) й комуно-більшовицьким (комуністична Росія).

Втім й зараз уже самостійна Україна перебуває на великій широтній євразійській геополітичній осі, полюсами котрої є Європа й Росія. Поступово відроджується традиційна меридіональна Балтійсько-Понтійська вісь. Геополітичним, ядром на перетині оцих регіональних осей й активним їх компонентом стає Україна у -цілому.

Сусідське ПГП України — це її геопросторове відношення до сусідів 1-го й другого порядків. Сусідами спроможні бути окремі держави, їх групи, системи й блоки і т.п. .

Багато сусідів 1-го порядку — це позитивна сторона ПГП України. В результаті цього вона має дуже багато варіантів зовнішньополітичних зносин, а ще змогу виходу в зовнішній світ, не звертаючи уваги на непередбачувані ускладнення відносин із одним або навіть кількома із них.

В сучасному й у минулому сусідському ПГП України найбільшу значення відігравали й здійснюють 3 великі держави — Росія, Польща й Туреччина. Якось це були могутні імперії, котрі боролися поміж собою за володіння Україною й панування на Чорному морі. Оця боротьба постійно мала загарбницький характер, що призводило до багатьох війн, котрі повсякчас знекровлювали як їх, так й Україну.

В наш час найбільше суттєвим в ПГП України є її сусідство із Росією.

Дуже багато із оцих особливостей ПГП України стосовно Росії спроможні мати й позитивне, й негативне роль для нашої держави. Це об'єктивна реальність довготривалої дії (сусідів не змінюють), котру потрібно враховувати як в тактичному, так й в стратегічному аспектах.

Сусідство із Польщею встановлює один із пріоритетних напрямів зовнішніх відносин України

Специфічне ПГП України стосовно Туреччини, котра розмішена на малоазіатському субматерику й відділена від нашої. держави Чорним морем.

Поміж дуже велеких сусідів 1-го порядку є Білорусь й Румунія. 1-ша із них — це єдиний сусід, із яким Україна ні в який час не знаходилась в стані війни. В Білорусі, особливо на Берестейщині, проживає чимало корінних українців, а у Україні (Донбас) — білорусів. Що ж стосується Румунії, воно визначається спільним виходом України й Румунії на Чорне море й спільністю кордону по низів'ю Дунайської транспортної магістралі, котра виводить велику частину території Румунії цим шляхом й Дніпром углиб України, й навпаки — велику частину України углиб Румунії. Це досить зближує наші держави.

Інша романська (за мовою) країна — Молдова — межує із Україною із південного заходу, її кордон із Україною навіть довший (1194 км), ніж кордон Румунії із нашою державою.

Ще дві країни — сусіди 1-го порядку, визначні в визначенні ПГП України — Угорщина й Словаччина. Вони є південно-західним виходом України в Європу, приміром на Адріатику.

В ПГП стосовно сусідів другого порядку важливими є подібні ознаки :

1) чітко визначити всіх сусідів другого порядку тяжко . Зокрема, якщо Чорне море вважати кордоном, то Грузія с сусідом 1-го порядку, а якщо визначити сусідство по сухо­долу, вона, с уже не безпосереднім, а посереднім сусідом;

2) поміж "сусідів" є країни надзвичайно близькі за відстанню, як Чехія й Австрія, й досить далекі (Монголія або Північна Корея), вплив котрих на ПГП України практично не відчувається;

3) окремі сусіди другого порядку визначають не стільки сусідське, скільки регіональне ПГП України. Це стосується передусім Німеччини й Китаю;,.

4) на кількість й віддаленість сусідів другого порядку великий вплив має Росія й особливо обширність й витягнутість її території. В результаті цього Україна не має окрім неї, сусідів на півночі, північному сході й сході.

Поміж сусідів другого порядку, окрім уже названих, приміром , Німеччини, необхідно особливо виділити Австрію, Чехію, Болгарію. Грузію й Казахстан. Дві із них —Австрія й Чехія — центральноєвропейські країни, колишні складові І Австро-Угорщини, із якими особливо тісні історико-культурні взаємозв'язки мас Західна Україна. Дві інші країни — Болгарія й Грузія — причорноморські, насправді , с безпосередніми сусідами, оскільки поміж ними й Україною немає жодних територіальних бар'єрів для зносин. Однак існують, проблеми спільного використовування рекреаційного потенціалу, портової інфраструктури і т.п. .

Зрештою , Казахстан — молода держава, віддалена від України великими просторами Росії. Це країна значного майбутнього, її геопросторове відношення до України формується під впливом 2-х чинників:

а) в Казахстані проживає дуже багато українців (896 тис. чол. В 1989 p.), котрі сюди переїхали порівняно недавно (депортація, переселення на цілину), оселилися головним чином в північній степовій зоні й ще не усі адаптувалися (таким чином , складова із них спроможний знов повернутися у Україну);

б) Казахстан багатий на викопні ресурси, особливо руди кольорових й рідкоземельних металів, що їх вимагає індустрія України. Саме тому Україна зацікавлена, аби її взаємовідносини із цією державою були щонайкращі.

Підсумовуючи, можна зробити висновок: сучасне ПГП України є складним. Воно має, дуже багато сприятливих рис, однак рад ознак характеризують його негативні сторони. В 1-шу чергу це залежить не стільки від особливостей сусідів, скільки від слабкості молодої Української держави як політичного й державного організму.

Етнографічне районування України

За питомою вагою корінної нації й мозаїчністю етнічних меншин в межах усякої адміністративної області (до уваги приймали меншини, котрі становлять не менше 0,1Відсотків загальної кількості населення) у Україні виділяють подібні етногеографічні регіони: Карпатський, Північно-Західний, Подільський, Пів-нічно-Центральний, Північно-Східний, Східний й Південний.

В межах Карпатського регіону можна виділити 3 підрегіони: Закарпатський (Закарпатська обл.), Передкарпатський (Львівська й Івано-Франківська області), Північно-Буковинський (Чернівецька обл.). Для Закарпаття й Північної Буковини характерна незначна різниця в питомій вазі корінної нації в загальній кількості населення (на Закарпатті — 78,4Відсотків , у Північній Буковині — 70,8Відсотків ), а ще в кількості етнічних меншин. На Закарпатті найбільше чисельними національними меншинами є угорці, росіяни, румуни, цигани, словаки, німці, євреї, білоруси. В Північній Буковині — румуни, молдавани, росіяни, євреї, поляки, білоруси. На названих територіях спостерігається зростання питомої ваги українців в загальній кількості населення й зменшення чисельності окремих етнічних меншин(євреїв, словаків).

Передкарпатський субрегіон відзначається високою питомою вагою корінної нації в загальній кількості населення (90-95Відсотків ). Останнім іноді спостерігається тенденція до зростання її частки, а кількість поляків,, євреїв й росіян знижується . Найбільше чисельними етнічними меншинами росіяни, поляки, євреї й білоруси.

В межах Карпатського регіону розселені 3 етнографічні групи українців — бойки, гуцули й лемки. Перші проживають компактно, а 3-тя дещо розсіяно.

До Північно-Західного регіону відносять Волинську й Рівненську області. Він має високу питому вагу українців (до 95Відсотків загальної кількості населення). Головними національними меншинами тут є росіяни, білоруси, поляки й євреї. Причому кількість поляків й євреїв повсякчас скорочується. Росіяни й євреї проживають головним чином в міських поселеннях. Намітилася тенденція до зростання частки корінної нації поміж всього населення регіону,

В Подільському регіоні (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області) частка населення корінної нації коливається від 90 до 96Відсотків . Найвищий відсоток українців в Тернопільській обл. (96Відсотків ). Для даної області характерне неодмінне зростання кількості українців за рахунок переселення їх з країн СНД. Найбільше чисельними меншинами є росіяни, поляки, євреї й білоруси, котрі проживають головним чином в містах. Українці — у селах й містах.

Північно-Центральний регіон займає Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Кіровоградську області. Частка корінної нації у загальній кількості населення тут коливається від 85 до 90Відсотків . Останнім іноді питома вага її дещо зменшується , що пов’язано з значним спадом природного приросту населення у сільській місцевості й у малих містах й селищах міського типу, де головним чином живуть українці. У всіх областях регіону проживають росіяни, білоруси, євреї, молдавани, поляки. На території Житомирщини живуть ще чехи й цигани, у Кіровоградщині — болгари, а на Полтавщині — азербайджанці, вірмени, узбеки. В регіоні повсякчас збільшується кількість росіян, білорусів, молдаван, азербайджанців, вірмен й узбеків, головним чином за рахунок міграцій. Знижується кількість євреїв й поляків.

Східний регіон (Донецька, Луганська й Харківська області) міститься на сході України й відзначається невисокою часткою українців — (від 50,7 до 62,8Відсотків ). Питома вага корінної нації тут дещо зменшується , а окремих етнічних меншин, приміром росіян, збільшується . Окрім росіян тут проживають білоруси, Молдавани, євреї, поляки, болгари, німці, вірмени, татари, грузини, греки, цигани, азербайджанці, узбеки, чуваші й ін.

Північно-Східний регіон займає площу 2-х областей — Сумської й Чернігівської. Він характеризується високою часткою українців (85—90Відсотків ) й незначною кількістю етнічних меншин. Так, на території Сумської обл.,: проживає чотири вирішальні меншини — росіяни, білоруси, й євреї, цигани. В Чернігівській — росіяни, білоруси, євреї. Збільшується кількість росіян й білорусів, а знижується кількість євреїв.

Південний регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області й Кримська автономія) — максимальний за площею у Україні. В межах регіону частка населення корінної нації у загальній кількості населення коливається від 25,8Відсотків (Кримська автономія) до 75Відсотків (Миколаївська й Херсонська області). Найбільше чисельною етнічною меншиною є росіяни. На території регіону проживають ще білоруси, поляки, болгари, молдавани, євреї, німці, греки, гагаузи, кримські татари, грузини, вірмени, азербайджанці, албанці, цигани, мордва, корейці, чуваші й ін.

У всіх етногеографічних регіонах України поміж етнічних меншин перше місце за кількістю населення посідають росіяни, за винятком Закарпаття й Північної Буковини. Так, на Закарпатті поміж національних меншин перше місце за кількістю населення займають угорці, а у Північній Буковині — румуни. Вельми високий відсоток росіян поміж етнічних меншин Східного й Південного етногеографічних регіонів, дещо нижчий в Північно-Центральному, Північно-Східному. й низький в Карпатському, Подільському й Північно-Західному етногеографічних регіонах.

Українці у діаспорі

Діаспора – це розселення значної складові народу поза межами особистої країни або етнічної території. Основна причина формування діаспори – міграції населення за межі особистої батьківщини, зумовлені економічними, політичними, релігійними й іншими причинами. Формування української діаспори, приміром східної, викликане ще і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України в процесі а саме колективізації, а ще депортації великої кількості українців з західних земель України в процесі й після Другої світової війни.

Українці у республіках колишнього Союзу становлять східну українську діаспору, а у зарубіжній Європі, державах Північної й Південної Америки й у Австралії – західну.

Всього у західній й східній діаспорі проживає біля 12 млн. українців. Значно чисельнішою є східна діаспора.

Із всіх українців, що проживають в східній діаспорі, 65Відсотків припадає на Росію. За переписом населення 1989 р., у Росії проживало 4,4 млн. українців.

Насамперед розглянемо географію їх розселення в Європейській частині Росії. Велика частка українців зосереджена в Європейській півночі – 602,7 тис. чол.. Тут виділяють чотири регіони їх значного розселення. Це Санкт-Петербург й однойменна область, Мурманська й Архангельська області, Автономна Республіка Комі. Провідне місце за кількістю українців у Росії займає Центр Європейської складові (Центральний, Центрально-Чорноземний й Волго-В’ятський економічні райони). Тут проживає біля 980 тис. українців. Поміж названих районів провідне місце посідає Центральний район – 674,8 тис. чол. Йому належить перше місце поміж других районів Російської Федерації за кількістю українців. Велика їх кількість проживає у Москві – 252,7 тис. чол. друге місце у названому регіоні посідає Центрально-Чорноземний район, в межах котрого розміщена північно-східна частка Слобідської України, де достатньо значними є українські громади. Максимальна кількість українців тут проживає в 3-х областях – Бєлгородській, Воронезькій й Курській.

Біля 50 тис. українців проживає на території Волго-В’ятського економічного району, а ще на Поволжі – одному з давніх районів поселення українців.

Важливим регіоном проживання українців є Північний Кавказ. За даними перепису населення у 1989 р. у регіоні проживало більше 479 тис. українців. Найдужче їх проживало на території Краснодарського краю й ростовської області, себто у західній й північно-західній частині регіону.

На Уралі зараз проживає 442,8 тис. українців (1989 р.). За чисельністю українців в регіоні виділяються Оренбурзька й Челябінська області.

Українська діаспора на Далекому Сході Росії (“Зелений Клин”) розпочала формуватися із центра ХІХ ст. за переписом населення 1989 р. – 620,5 тис. Зараз вони розселені по всій території Далекого Сходу.

Друге місце після Російської Федерації займає Казахстан. Зараз у цій країні проживає 896,2 тис. українців (1989 р.). Переважна їх більша кількість розселена у північній й центральних частинах держави.

На території Молдови українці розпочали оселятися із ХIV ст. зараз їх в цій країні проживає більше 600 тис. українців.

В республіці Білорусь проживає 291 тис. українців.

Достатньо чисельною є українська діаспора у державах Середньої Азії. За даними перепису населення 1989 р., в державах Середньої Азії проживало 338,5 тис. українців.

Молодою є українська діаспора у державах Балтії й за даними останнього перепису населення становила 185,2 тис. чол. Найменш чисельною є українська діаспора на Закавказзі – 93,1 тис. чол. (1989 р.)

Значно пізніше розпочала формуватися західна діаспора. Насамперед головною причиною міграцій українців до країн Північної й Південної Америки й деяких європейських країн були тяжкі економічні й соціальні умови життя на батьківщині. В процесі Другої світової війни біля 2 млн. молодих людей було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

Західна українська діаспора найчисленніша сьогодні у США й Канаді. В США проживає 1,2 млн. українців й осіб українського походження. Велика кількість українців розселена тут у північно-східних промислових штатах (Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі).

В Канаді проживає біля 1 млн. українців. Головні райони їх розселення – південь, поблизу державного кордону із США. Біля 85Відсотків їх проживає у провінціях Онтаріо, Манітоба, Альберта, Британська Колумбія. Поміж міст Канади, де найбільш українців потрібно назвати Едмонтон, Торонто, Вінніпег, Монреаль, Калгарі, Саскатун. В Південній Америці найчисленніша українська діаспора зосереджена у Аргентині й Бразилії. В Аргентині проживає до 220 тис. українців. Розселені вони головним чином у північних провінціях й у столиці країни Буенос-Айресі.

Більше 155 тис. українців проживає у Бразилії, 85Відсотків із них – в штаті Парана.

Поміж країн Південної Америки, де проживають українці треба назвати Парагвай, Уругвай, Чилі, Венесуелу. Велика кількість українців приживає в Польщі, Румунії, Словаччині, Чехії. Яким чином відомо чимало українців із Польщі у повоєнний період були переселені у Україну, головним чином в західні області. Залишок була виселена у північні й західна області Польщі. Зараз у цій країні проживає від 350-600тис. українців.

На території Румунії проживає 250-280 тис. українців. Вони розселені головним чином у північних й північно-східних районах, на межі із Україною (Південна Буковина), й на Мармарощині у дельті Дунаю.

В Словаччині й Чехії українці розселені на Пряшівщині (Словаччина), а ще в містах, приміром Празі. Зараз у межах оцих держав проживає більше 150 тис. українців.

Ще насамкінець XVIII ст. частка українців з Закарпаття переселилася до Югославії, а в початку ХХ ст. тут осіли вихідці із Східної Галичини. Зараз в державах колишньої Югославії проживає до 40 тис. українців.

Чимало українських мігрантів осіло у других європейських державах .

Наймолодшою є українська діаспора Австралії. Вона сформувал